Традиції українського національного державотворення

Навіть історики в європейських країнах зустріли появу України на мапі Східно-Центральної Європи як аномалію, якесь непорозуміння. Російська пропаганда зробила свою чорну справу: навіть вихід нашої незалежної держави на міжнародну арену наприкінці ХХ століття за кордоном сприйняли як «несподівану націю». Чого дивуватися? Нас сприймали не як велику етнічну спільноту, а як етнічну групу великої російської нації, що створила світову наддержаву і змагається за першість з наймогутнішою заокеанською потугою Сполученими Штатами Америки.

Хоч в Акті проголошення незалежності України акцентовано на тисячолітній традиції державотворення, доморощені інтелектуали ще й тепер пишуть про «бездержавність» української нації. Звісно, дається взнаки й те, що авторитет засновника народницької школи в нашій історії М.Грушевського поза конкуренцією порівняно з представниками державницької школи. Таке ста­новище вимагає об’єктивного аналізу державотворчих процесів у Україні.  

1. Державотворення на українських землях до давньоруської доби

При аналізі витоків державотворення на наших землях доконечно брати до уваги заідеологізованість і мітологізованість цих процесів, що далекі від науки. Звісно, започаткування нашої державності від часів так званої Арати не має під собою жодних підстав. Водночас треба зважити тенденційність історичної квазінауки за часів московсько-більшовицького тоталітарного режиму, коли ігнорували давність державотворення на нашій території, підпорядковуючи його підновленій версії схеми «русскої» історії, неспро­можність якої аргументував ще сто років тому Михайло Грушевський. Як наслідок замовчувалися державні формування, що наші предки створили ще до Київської великокняжої імперії, яку називали по-карамзінському Київською Руссю попри її російську імперську спрямованість.

Першим народом на наших землях, про який згадують історики, були кіммерійці. Геродот пише, що кіммерійське військо ще до Креза, який царював у І пол. VI ст. до Р.Х., напало на Іонію. Як пише Наталія Полонська-Василенко, кіммерійці мали царів, якими були племінні ватажки (Полонська-Василенко Н.Історія України: У 2 т./Наталія Полонська-Василенко.—Т.1.—К.: Либідь, 1993.—С.56). «До складу державного утворення, яке побудували кіммерійці, входили чималі території – від Дунаю і Карпат на заході до Кубані на сході» (Грабовський С., Ставрояні С., Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення /Сергій Грабовський.—К.: Генеза, 1995.—С.46). На півночі межа цього державного утворення не окреслена. Можливо, це пов’язано з тим, що зовнішня активність кіммерійців була напрямлена, в основному, на Середземномор’я. Етногенеза кіммерійців не з’ясована: одні дослідники обґрунтовують їхнє азійське походження, а інші – називають Середню Наддіпрянщину.

Кіммерійців витіснили сколоти (скити). Давньогрецький історик Діодор Сицилійський (І ст. до Р.Х.) зазначав, що «сколотська (скитська) нація вража­лася за найдавнішу у світі, хоч між сколотами та єгиптянами відбувалися довгі суперечки, яка з націй старша» (Іванченко Р.П. Історія без міфів/Раїса Іванченко.—К.: МАУП, 2007.—С. 12). Сколоти заснували «імперію з величними подвигами їхніх мужів і чеснотами жінок», а жінки --  Коро­лівство Амазонок (Там само). Традиції амазонок збереглися до нашого часу на Волині, що підтверджують дослідження Івана Денисюка й Тараса Каляндрука.

Римський історик Ґней Помпей Троґ наголошував на особливій схильності сколотів до справедливості «із вродженого нахилу, а не під примусом законів» (Там само). Він стверджує, що сколоти із прадавніх часів посіли землі над Дніпром і Чорним морем. Кількість населення Скитії невідома. Як засвідчує Геродот, думки були навіть протилежні (Геродот. Історії в дев’яти книгах /Геродот. –К.: Наукова думка, 1993.—С.199).  Про войовничість цього народу переконують перемоги його військ над єгиптянами, персами, армією одного з полководців Александра Македонського.  

Територію Сколотії (Скитії) окреслив Геродот: «Скитія має чотирикутну форму і дві її сторони, що скеровані до моря, одна, яка від узбережжя заходить углиб материка, та інша, яка тягнеться вздовж моря, за розмірами є однакові. Від  Істру до ріки Бористену десять днів шляху і ще десять від Бористену до озера Маєтіди. А сторона Скитії від моря в середину країни меланхлайнів, що лежить на півночі від Скитії, становить двадцять днів шляху. Одноденний шлях за моїм підрахунком дорівнює двомстам стадіям. На основі цього підрахунку сторони Скитії попередні становлять чотири тисячі стадій, а повздовжні, що йдуть у середину країни, мають також стільки стадій»(Там само.—С.203-204).

Скити, як зазначає Н.Полонська-Василенко, поділялися  на чотири племена: «Над р. Богом (Бугом.—О.Г.) жили скити-скотарі, між Богом та Дніпром – скити-хлібороби, на південь від них – скити кочовики, між Дніпром та Доном – скити царські» (Полонська-Василенко Н.Там само.—С.58). Дослідниця звертає увагу на спадковість скитів у сфері духовної культури, насамперед мітології, а також культури матеріальної від трипільських часів  і  доводить її до нашого часу (будівлі, гончарні вироби, одяг, знаряддя зброї тощо).

Нинішні дослідники наголошують на особливостях скитського державо­творення: «Початковий скіфський племінний союз, очевидно, мав характер військової аристократії, яка під впливом процесів класоутворення та торгово-економічних, військових і політичних відносин із своїми сусідами перетворилися на рабовласницьку державу на чолі з царем»(Грабовський С. та інші. Там само.—С.49-50). Так здійснився перехід від військової автократії до царської влади, яку обмежували рада племен і віча, що дає підстави нашим дослідникам трактувати її як варварську демократію на противагу східній деспотії. Отож, твердити, що «у скіфів існувала деспотична царська влада» (Кульчицький В.С., Настюк М.І., Б.Й.Тищик. Історія держава і права України/ Володимир Кульчицький.—Львів: Світ, 1996.—С.9), нема підстав. Зрештою, самі дослідники відразу спростовують таке категоричне тверджен­ня: «Однак кандидатура царя і його наступників затверджувалася народними зборами. Вони, а також Рада старійшин і племінних вождів розв’язували важливі державні питання» (Там само). Злочини проти царя серед скитів трактовані як найтяжчі. До такої категорії зачислена навіть фальшива присяга, за яку карали стратою.

Починаючи з VІІ ст. до Р.Х., на Північному Причорномор’ї появляються грецькі колонії, пов’язані з метрополіями. Серед них найбільше відомі Ольвія, Херсонес, Теодосія, Пантікапей та інші. Грецькі колоністи приносили на нашу землю свою культуру, яка сягала для того часу високого рівня. Хоч уже на початку ІІІ ст. від Р.Х. античні міста-держави почали занепадати, зазнаючи готських нападів, вони ще проіснували до ІV-Vстоліть, коли були знищені гунами і слов’янами. Як визнають дослідники, такі міста-держави були демократичними або олігархічними рабовласницькими республіками, залежно від розподілу політичних сил. Народні збори, як найвищий орган державної влади, обирали раду міста й інші державні інституції.

Окрім міст-держав як окремих республік, виникає потужне державне утворення – Боспорське царство з монархічною формою правління. З ІІІ ст.. до Р.Х. його правителі називалися царями. Боспорське царство було не лише грецькою державою. До нього належав «увесь східний Крим, де на той час укорінилися скіфи, а також землі Тамані, Кубані та східного Приазов’я з їхніми племенами» (Грабовський С. та інші. Там само.—С.56). Згодом його завоював понтійський цар Митридат VI Євпатор, якого називають чорно­морським Ганнібалом і навіть ставлять як полководця на друге місце після Александра Великого серед володарів того часу.(Липа Ю. Там само.—С.70). Відтак держава підпала під зверхність Риму.

З ІІІ ст. до Р.Х. на наших землях відомі савромати, що «розмовляють скитською мовою, але розмовляють нею з давніх часів погано, бо амазонки не навчилися їй як слід» (Геродот. Там само.—С.206).«Утворивши державу, савромати повели активну міжнародну політику. У 179 р. до н.е. савро­матський цар Гатал примкнув до союзу малоазійських держав. У І ст. до н.е. савромати були спільниками понтійського царя Митридата VI в його війні проти Риму» (Грабовський С. та ін.. Там само.—С.51). Провідне становище в цьому союзі племен належало сарматам, що зумовили перенесення назви на інші племена. Згодом верховенство серед савроматських племен захопили алани, які «жили переважно між Меотидою (Озівським морем), між Дніпром та Міюсом» ( Полонська-Василенко Н. Там само.--  С. 60). Розбиті гунамиміж 350--374 роками, алани злилися з іншими етносами на Північному Кавказі, зокрема осетинами, які ще й тепер називають свою країну Аланією.

Походження гунів не з’ясоване до нашого часу. Одні дослідники вважають їх тюркомовним народом, інші – фінно-угорським, дехто виводить їхнє похо­дження з Центральної Азії. Ще існує версія про їхнє походження з Китаю як народу хунну (сюнну). Давньогрецький вчений Клавдій Птоломей (прибл.90 р. – прибл.160 р. від Р.Х.) згадує гунів на території Північного Причорно­мор’я вже в середині ІІ ст. від Р.Х. Історики сходяться на тому, що 375 р. від Р.Х. гуни знищили готську державу Ґерманаріха. Деякі дослідники дотри­муються версії про ототожнення гунів з антами, бо начебто анти – осілі слов’яни, а гуни – кочові( https: uk.wikspedia.org/wiki/Гуни).

Уже згадані ґоти у ІІ ст. від Р.Х. покинули землі на берегах Вісли, Одра й Ельби, вирушили на підкорення південного сходу нашого континенту. Одна частина їх, названа остготами, осіла між Бугом і Дунаєм, а інша, цебто остґоти, захопила землі між Дніпром і Кубанню, поневоливши скитів. Остготи нападали на сусідні грецькі міста-держави і заснували потужну державу зі столицею на Дніпрі, що доходила до берегів Дунаю. До неї увійшли також скіфо-сармати й лісостепові слов’янські племена. Свого апогею ця держава сягнула за конунга (короля) Ґерманаріха (350-375 рр.). Ґоти навіть почали приймати християнство. Їхньою мовою було перекладене Святе Письмо. Проте 375 р. ґотська держава, як уже зазначалося, була розгромлена гунами. Частина остготів осіла на Кримському півострові, де мала свою єпархію.

Деякі наші історики вважають, що найближче до ґотів були згодом два племені на наших землях – поляни й деревляни. Про готський вплив на наших предків писав національний ідеолог і дослідник витоків українства Юрій Липа. Проте ґоти не лише створили на давніх українських землях імперії. Ю.Липа допускає, що вони могли заснувати навіть Київ. Ці північні прибульці, як зазначає Ю.Липа, «були сильні своїм характером, сильні своїм почуванням спільноти та дисципліни й виявом цього – організацією» (Липа Ю. Призначення України /Юрій Липа.—Львів: Просвіта, 1992.—С.111). Вони легко засвоїли римський спосіб урядування, а також своєрідне понтійське мистецтво, утвердили традицію непорушного дотримання договорів, удоско­налили структуру родини, що можна вважати переворотом у сімейному житті на наших землях. Ю.Липа пише про роль ґотського первня в формуванні української раси: «Він висловився в найбільш людському, найбільш індиві­дуальному і найбільш вільному в заложенні ритуалу, що має раса, -- в ритуалі весілля. Це – містерія, що символізує споєння двох велетенських сил раси – мужеськости й жіночости. Споєні в ній трипільський, готський, а також еллінський первні дають один із найгарніших ритуалів людства, Освячений церквою, ритуал цей триває й досі скрізь, де перебуває українська раса, як символ єдности» (Там само.—С.112-113).

Окрім згаданих народів, на наших землях існували державні формування аварів, болгар, хозарів, угрів, печенігів та інших етносів. Проте вони, за окремими винятками (болгар і угорів), не залишили нащадків і не мали особливого впливу на традиції державотворення.

Серед давніх держав на наших землях заслуговує уваги держава антів, що виникла в лісостеповій смузі. Вважається, що вона існувала приблизно з ІІІ до VІ ст., коли на зміну їй прийшло широке міжплемінне об’єднання Русь. Анти мали добре організоване військо, що змогло перемогти ґотів у Північному Причорномор’ї. Найбільшим успіхом антів разом із склавинами була звитяга над Візантією, що відкрило дорогу для слов’янської  колонізації Балкан. Правили антським об’єднанням народні збори, а в часи зовнішньої небезпеки вони обирали царя, якого називали рексом (від лат.rex– цар). Щоправда, готський історик Йордан твердив про спадкову монархію антів. Відомі навіть імена деяких антських царів.

Недостатньо вивчене питання державності в VІІ-Х ст.ст. прикарпатського племені хорватів, яких підкорив великий князь Володимир Святий 993 року. Про них згадував ще раніше візантійський імператор (базилевс) Константин VІІ Багрянородний (913-959 рр.) у трактаті «Про управління імперією».  Окрім того, відомо, що 907 р хорвати взяли участь у поході київського князя Олега на Константинополь (Царгород). Треба зазначити, що основна частина хорватів ще в VІІ ст. переселилася на Балкани, давши початок відомому південнослов’янському народові.

Найбільше дискусій стосується назви цього етносу. Наш історик Ярослав Ісаєвич пропонував називати закарпатських, придністрянських і присянських хорватів карпатськими хорватами на противагу тим, що проживали на західних землях колишньої держави Великої Хорватії (Войтович Л. «Білі хорвати» чи «карпатські хорвати»?Продовження дискусії//shron.chtyvo.org.­ua/Leontii/Bili_khovraty_chu_karpatskikhorvaty. pdf). Саме останніх у євро­пейських історичних джерелах називають білими хорватами. Ще до входження земель наших хорватів до Київської великокняжої імперії на них існували великі поселення на кшталт Плісненська, Стільська, Солонська та інших, що були небагато більші від тодішнього Києва. Деякі історики вважають, що столицею хорватів могло бути поселення, відкрите біля Стільська на Львівщині. У ІХ ст. в ньому могло проживати більше 40 тис. осіб. Воно мало фортеці, укріплення та язичницькі храми (www.npblog.­com.ua/index.php/istoriya/bili_horvati.html)/. Отже, можна стверджувати ймо­вірність існування ранньої державності (племінних князівств).

Вже такі фрагментарні історичні факти дають підстави, що наші предки з давніх-давен прагнули до створення державних організмів, проявляли державний інстинкт, який сягнув апогею у Київській великокняжій імперії.

  2.Київська великокняжа імперія – держава українсько-руського народу

Проблема Київської великокняжої держави упродовж тривалого часу перебуває в епіцентрі гострих заполітизованих дискусій, які постійно виходять поза межі історичної науки. Ще на початку минулого століття наш великий історик спростував схему історії східного слов’янства, сконстру­йовану московськими книжниками, які привласнювали київський період нашої історії. Арґументи М. Грушевського до цього часу не міг спростувати жоден історик у сусідній державі. На його статтю ніхто з них не посилається, хоч вона була опублікована в академічному збірнику в Петербурзі. Заідеоло­гізовані українофоби й далі теревенять про пізнє походження українців, заперечують нашу тотожність з русичами великокняжої доби.

Справді назва Україна  вперше згадується в літописі 25 березня 1187 року. Чи можна на цій підставі заперечувати її давніше вживання серед нашого народу? Як відомо, до 1713 року північно-східну державу називали Москові­єю, а не Росією. Отже, про якесь «возз’єднання України з Росією» в 1654 р. не може бути мови.

Щодо походження назви «Русь» нема одностайності. Як зазначає Н. Полон­ська-Василенко, цю назву почали вживати у VIIIcт. різні чужоземні джерела, хоч дослідники вказують на його то фінське, то хозарське, то угорське, то литовське, то єврейське, то кельтське походження, але основна дискусія ведеться між двома версіями – варязькою й українською (Полонська-Васи­ленко Н. Там само.—С.29-30).

Однак  М. Грушевський наголошував, що в скандинавських саґах, у яких оспівується Київ, «Русь» трактована як чужа земля, а варяги не ототожню­ються з русами. Окрім того, про «рослий, могутній нарід» під назвою «Русь» згадано в сирійському документі ще 555 року, цебто більш ніж за три століття до завоювання варягами нашої столиці над Дніпром (Там само). Сучасна дослідниця вітчизняної історії Раїса Іванченко посилається на свідчення Йордана про війни в VIст. готських племен з народом росманів («росманських людей») і антами (Іванченко Р.Там само.—С.14). У біблійній книзі Єзекіїля згадано князя народу рош (Єз. ХХV, 1, 2; ХХІХ, 1). Як зазначають дослідники, в гебрайських текстах під народом рош розуміють скитів, що жили біля Каспійського й Чорного морів, а деякі бібліїсти ототожнюють народ рош з руським народом ( Библейская энциклопедия /Библейская.—М., 1891.—С.609). До речі, у Візантії чітко розрізняли народ рос,який називали ще скитами, і варягів.

Дослідники наголошують на широкому використанні назви рось в українській топоніміці (річки Рось, Росава, Роставиця, Роска, поселення Рава Руська, Руська Поляна, Руська Мокра тощо). Однак назва Русь не вживалася щодо північних територій, які підкорила Київська держава. У 1146 р. Руська земля, цебто нинішня Україна, протиставлялася землі Володимирсько-Суздальській. Зате назви Русь, руський, русин довго використовувалася на західноукраїнських землях Прикарпаття і Закарпаття. Ще й нині закарпатські українофоби-сепаратисти протиставляють русинів, цебто тамтешню укра­їнську людність, українцям. Отож, неупереджене тлумачення літописів дає підстави визнати рацію висновкам Р.Іванченко: «1)поляни жили по сусідству із народом під назвою русь, роси, русини; 2) ця назва перейшла до полян і їхньої держави згодом» (Іванченко Р. Там само.—С.17).

 Проте нинішні ідеологи російського імперіалізму намагаються переконати, що назва Русь перенесена на наші землі з Новгородської земля варягами. Звісно, так вони хочуть заперечити первинність руського (українського) державотворення порівняно з державотворенням на півночі Київської вели­кокняжої імперії, на землях Залісся, що фактично були колоніями наших предків. Насправді держава на берегах нашого Дніпра «була створена задовго до появи будь-яких приходнів із півночі і була цілком самобутньою у своєму існуванні, зі своїми законами, традиціями й навіть своєю назвою. Київ жив своїм державно-творчими життям незалежно від Новгорода чи від норманів, чи від якихось інших варягів, про що свідчать численні писемні джерела, у тісному контакті з Візантійською імперією та південно-східним світом» (Там само.—С.21). У цьому контексті ще треба звернути увагу на ненедоречність терміну «Київська Русь», що вигаданий російським белетристом Н.Карамзі­ним і лише підкреслює концепцію «другорядності» українців, адже Русь була тільки одна.

Нині  вже не залишається жодного сумніву, що засновником нашої столиці на березі Дніпра й нашої давньої держави була реальна особа – князь Кий, володарювання якого припадає на V-VIстоліття. З ним пов’язана легенда про засновників Києва, яким поставлений пам’ятник у центрі нашої столиці.

Однак про Кия історичних фактів збереглося мало. Дещо більше відомо про останнього представника династії Осколда, якого російські переписувачі давніх літописів назвали Аскольдом. Не треба оминати ще й інших фальсифікацій, до яких посилено вдавалися слуги російського імперіалізму, особливо з часів Катерини ІІ. До речі, в літописі Осколд названий не князем, а воєводою князя Рюрика. На противагу цьому візантійські хроніки називали Осколда «прегордим каганом скитів», а титул кагана в східних народів рівно­значний імператорові.

Наш володар здійснив кілько вдалих воєнних походів. Про значення  першого походу на Константинополь 18 червня 860 року тамтешній патріарх  Фотій наголошував: «Народ неіменитий, народ ніщо, народ на рівні рабів, невідомий, але який дістав ім’я після походу на нас, незначний, принижений і бідний, алеякий досяг блискучої висоти й незчисленного багатства…О, яке бідування, послане нам від Бога…»(Там само.—С.27).

Найважливішим наслідком цих походів було хрещення Осколда, названого Миколаєм, і його еліти. Історики датують цю подію 860 роком, що дає підстави перенести початок хрещення нашого народу на 128 років. Так буде відновлена історична справедливість і належно оцінена роль нашого дав­нього володаря, який поставив праукраїнців на один рівень з іншими тодішніми цивілізованими народами. Відновлення такої справедливості – ще один доказ протиставлення українців предкам майбутніх москалів, що не належали до держави Осколда й були поганами (язичниками).

З 862 року предками москалів правив запрошений новгородськими словенами, кривичами, чуддю й вессю варязький князь Рюрик, хоч деякі історики вважають його балтійсько-слов’янським володарем. Цікаво, що мовою слов’янського народу сорбів, які проживають на території Німеччини, рюрик означає сокіл, а саме цей птах був родовим знаком Рюриковичів. Графічним зображенням розкриленого сокола дехто з істориків вважає наш національний і державний герб Тризуб (Іванченко Р.Там само.—С.30).

Через 20 років новгородський правитель Олег, реґент при малолітньому Ігорю, синові Рюрика, підступно вбив київського князя Осколда і захопив владу в державі, яка існувала вже із 634 року. Отож, 882 рік не може вважатися роком заснування нашої держави, бо йдеться лише про зміну династії Києвичів на Рюриковичів, після чого Новгородська і Полоцька землі

визнали зверхність Києва і його володарів. Нема сумніву, що така держава має всі підстави для того, щоб її трактувати як імперію, від якої залежали дві названі землі. З цього випливає питання про етнічну структуру імперії, що аналізують нинішні дослідники, зосередившись на двох версіях (Грабовський С. та інші. Там само.—С.94).Перша точка зору наголошує на «моноет­нічності» людності великокняжої держави. За тоталітарного режиму її трактували як єдину давньоруську народність, що стала «колискою трьох братніх народів», цебто українців, білорусів і москалів. У нинішніх умовах ідеологи російського імперіалізму заперечують право українців на спадко­вість з людністю держави, яку традиційно, за карамзінською версією, називають Київська Русь. Представники народницької школи М.Грушев­ського виходили з позиції, що в цій державі «існували різні племена, племінні союзи, які своєю етнічністю відрізнялися одне від одного, так що навіть літописець Нестор був змушений це констатувати» (Там само). Аналогічно підходить представник державницької школи в нашій історії Д.Дорошенко, зазначаючи, що «на основі археологічних даних всі руські (або східнослов’янські , якщо хочемо правильніше висловитись) племена можна звести до трьох груп, з яких кожна уявляє собою певну цілість під культур­ним оглядом:1) першу ґрупу складали б новгородські словени й кривичі; 2) до другої належали б радимичі, в’ятичі й сіверяни; 3) до третьої – волиняни, деревляни, поляни й дреговичі» (Дорошенко Д. Нарис історії України /Дмитро Дорошенко.—Львів: Світ, 1991.—С.39). Далі він зазначає, що російський вчений А.Шахматов до українських племен зачисляє полян, сіверян, деревлян, волинян, уличів і хорватів (Там само). Дорошенко наголошує, що «предки сучасних українців одідичили Наддністрянщину й Наддіпрянщину безпосередньо після ґотів, які вимандрували на південь і південний захід» (Там само.—С.40).

Наш великий історик М.Грушевський посилається на твердження візантійського письменника Прокопія, що дає підстави ототожнити вдачу, звичаї й віру давньоукраїнських племен з предками, якими вважає антів, хоч, безумовно, треба назвати насамперед склавинів. Вони «дуже люблять свобо­ду, не хочуть нікому служити, ані бути під чиєюсь властю», «ласкаві до чужинців, гостинно приймають їх і проводять далі, щоб не сталося їм якоїсь шкоди» (Грушевський М. Ілюстрована історія України /Михайло Грушев­ський. – К.,1913.—С.39). На противагу нашим предкам спосіб життя населення північно-східних земель, що згодом стали колонією Київської великокняжої імперії, літописець називає «звериньським».

Похідною від «етнічного складу» Київської держави вважається проблема державної побудови, щодо якої виявляються дві крайні погляди в сучасній термінології: «унітарний» і  «федеративний» (Грабовський С.та інші. Там само.—С. 95). Російські й радянські історики, як правило, дотримуються першого погляду. Приміром, в «Історії Української РСР» намагалися переко­нати: «Народжена на територіальній основі споріднення східнослов’янських племен давньоруська держава сама стала необхідною умовою подальшої їх етнічної згуртованості. Вона об’єднала східних слов’ян спільністю політич­ного життя, культури, віри, сприяла появі й зміцненню територіальної цілі­сності Русі, єдності її народу»( Історія Української РСР: У 8-ми т., 10 кн. – Т.1, кн.1.—К.: Наукова думка, 1977. – С. 281).

 «Федеративність» Київської великокняжої держави обґрунтовував М.Костомаров. Він писав, що київські князі не звужували «внутрішньої самобутності» завойованих споріднених племен, обмеживши вимоги до визнання зверхності завойовника і сплати данини на користь Рюриковичів. Він називає такі «руські землі»: Руську, цебто Київську, Полоцьку, Ростовську і Новгородську, населення яких магнетувало до певних великих міст і творило різні «руські народності». Історик акцентує на нерозривності долі «південноруських галузок», цебто українського народу, незалежно від історичних перипетій. Розуміння цієї єдності нашого народу спричинилося згодом до боротьби Польщі й Литви за «єдину владу над усією Південною Руссю», частини якої Україна («Русь з Поділлям»), Полісся, Волинь, Червона Русь, цебто Галичина, усвідомлювали свій внутрішній зв’язок і нероз­дільність (Костомаров Н. Черты народной южнорусской истории /Николай Костомаров//Основа.—1861.—Кн.3.—С.135). Водночас вони відчували від­мінність від Білорусі як «землі Кривської», населення якої з давніх-давен від­різнялося особливим «наріччям». Проте треба звернути увагу на неуста­леність термінології цього історика, що допускає певну неодно­значність трактувань.

На наш  погляд, з дослідження Костомарова можна зробити третій висновок. Київська великокняжа імперія  складалася з двох частин. Першу частину складали землі «південноруських галузок», що були метрополією з широким самоврядуванням. На противагу їм завойовані північні землі майбутньої Московії – це колоніальні території нашої імперії.

У нинішніх умовах особливе значення має питання про ставлення українців і москалів до спадщини Київської великокняжої імперії. М.Грушевський пише, що Київська і Московські держави виникли на різному ґрунті: перша – «виросла з економічних умов дніпровсько-балтійського шляху на території українській», а друга – у волзько-окському басейні, на великоруському ґрунті, тому не може визнаватися спадкоємицею першої (Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії  й справа раціонального укладу історії східного слов’янства /Михайло Грушевський//Вивід прав України.—Львів: Слово, 1991.—С.4).       

Останнім часом спостерігається певна «переорієнтація» і російському історичному середовищі. Так званий «великий євразієць» Лев Гумільов пише про москалів («русских») як новий етнос, що виник на основі злиття слов’ян, татарів, литовців, фінно-угорських народів», і зазначає, що «Москва не продовжувала традицій Києва», бо «вона знищила традиції вічевої вольності і князівських міжусобиць, замінивши їх іншими нормами поведінки, які багато в чому запозичені в монголів» (Гумилев Л. Н. От Руси к России:очерки этнической истории /Л.Н.Гумилев.—М., 1992.—С.293-296). Він твердить, що до 1380 р. Давня Русь «розчинилася» в Литві й Мон­гольській Русі, а Російська держава – це «спадкоємиця» Тюркського каганату і  Монгольського улусу» (Там само.—С.164, 298). Ще категоричніше висловлюються інші російські дослідники: «Московія – не Русь і даремно пришиватися до чужої слави. Нема в Московії ні тої сили, ні багатства, ні репутації  Київської Русі», що підтверджують неспростовні аргументи»  (Бушков А., Буровский А. Россия, которой не было – 2. Русская АтлантидаАлександр Бушков. – Красноярск: Бонус; М.: Олма-Пресс, 2003.—331 с.).

Після таких тверджень доведеться визнати рацію Р.Іванченко, яка пише, що «Подніпров’я – колиска української княжої державності, яку створили пращури українців, ті самі руси і слов’яни, яких історія застає поряд у Подніпров’ї в перші віки першого тисячоліття. Саме вони й створили першу державність місцевого населення – русів і слов’ян-полян, що через якийсь проміжок часу стали називатися русами й українцями, а територія ця уже в ХІІ ст.. дістала – поряд з назвою Русь – ще одну слов’янську назву – Україна» (Іванченко Р. Державницька ідея Давньої Руси-України /Раїса Іванченко.—К.: Смолоскип, 2007.—С.36).        

Різні підходи до трактування Київської великокняжої імперії зумовлюють визначення її спадкоємців. Більшість російських істориків дає однозначну відповідь, що її спадкоємицею згодом стала Московська держава. Насправді таке право має лише Галицько-Волинська держава. Стосовно цієї земля і в київських грамотах, і в грамотах Константинопольського патріарха вжива­ється назва «Мала Русь». Через кілька століть після забуття цієї назви вона стає офіційною для наших земель у Московській державі. «Галицько-Волин­ська держава повністю перейняла і продовжила державно-політичну тра­дицію епохи Київської Русі. Через те є підстави період існування першої державності українського народу поділити на два етапи: київський і галиць­ко-волинський. Хронологічно цей період обіймає час від виникнення Подніпровської держави, від Кия (середина VІІ ст.) до падіння Галицько-Волинського королівства (середина ХІVcт.)» (Іванченко Р. Історія без міфів.—С.75). Про право на спадщину Московської держави тут не йдеться. Слід наголосити, що вже тоді, в 1187 р., літопис починає вживати назву на­шої землі Україна, що, безумовно, серед населення Подніпровсько-Карпат­ського регіону існувала вже давніше. Наші дослідники виводять цей етнонім від слова «украяна» або як «внутрішня земля» чи «земля, заселена своїм народом» ( Шелухин С. Україна – назва нашої землі з найдавніших часів /Сергій Шелухин.—Дрогобич: Бескид, 1992.—С.6-8; Русанівський В. Україна і українці/ Віталій Русанівський//Наука і суспільство.—1989.—Ч.2.—С.35).

Нинішні історики не можуть використовувати оригінальні літописи. Слід зазначити, що спотворювали історію Давньої України-Русі ще боярські літописці північного Новгорода. Вони не заперечують існування полянського князя Кия, але після нього начебто наші предки не мали володаря й держави, «а бездержавний народ стає вразливим і беззахисним на своїй землі», тому російські історики трактують завойовника Олега як «захисника місцевого населення», бо начебто «став державним владцею, а значить, нібито створив і тутешню державу» (Іванченко Р. Державна ідея Давньої Руси-України.—С.111-112). Насправді на чолі з Олегом Новгородським прийшли перші північні завойовники, серед яких були ті, що згодом стали предками моска­лів. Серед них – варяги, чудь, словени, меря, весь, кривичі, але не було русів. Отож, цей князь започаткував майбутню московську традицію загарбання українських земель. Вітчизняні дослідники М.Брайчевський і Р.Іванченко наголошують, що літописці приписали йому, а також Ігореві навіть здобутки князя Осколда на міжнародній арені. З часом зайди окультурилися під впливом розвиненої людності, якою були наші предки. Прибула династія визнала своєю метрополією давньоукраїнські землі з центром у Києві, а не північне Залісся.

Могутність Київської великокняжої держави підтверджена завойовницькими походами Святослава Хороброго. Як пише Р. Іванченко, «фактично Святослав створив величезну імперію київських князів – від Волги до Дунаю» (Там само.—С.129). Літописець наголошує на високій моральності нашого князя як завойовника і полководця. Перед нападом він попереджав противника: «Хочу на вас іти» (Літопис Руський/Літопис.—К.: Дніпро, 1989.-    С.41). Як приклад патріотизму для всіх віків сприймаються такі слова зі звернення князя до дружини перед битвою: «…Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо  ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми – сором нам…» (Там само).   

Не тільки літописці, а й духовенство виступали ідеологами рівноправності свого народу й держави з греками та римлянами й Візантійською імперією. Особливо треба наголосити на «Слові про закон і благодать» митрополита Іларіона Київського. Як зазначає Р.Іванченко, на той час ніде у Європі «не існувало подібної декларації державницького характеру, яка з такою силою й наснагою проповідувала б ідею державницької і людської рівноправності й гідності як у сучасному, так і в майбутньому житті своєї країни» ( Р.Іванченко. Державницька ідея Давньої Руси-України.—С.194). Автор звеличує володарів Київської великокняжої держави «старого Ігоря», славного Святослава, бо «не в убогій бо й не невідомій землі владарювали, а в Руській, яку знають і до якої прислухаються по всіх чотирьох кінцях землі» (Іларіон Київський. Слово про закон і благодать/Іларіон//Давня українська література: Хрестоматія.—К., 1991.—С.174). Висновок очевидний: наші предки вже тоді мали чималі державницькі традиції, які утверджували ще раніше Володимир Святий і Ярослав Мудрий. До речі, великого князя Володимира названо каганом, цебто східним титулом, що рівнозначний рим­ському імператору, або цезарю. Наш Хреститель прирівнюється до візан­тійського імператора Константина, а княгиня Ольга—до матері цього імператора Єлени. Київ названий «городом святим і всеславним». Цікаве митрополитове трактування самого хрещення русів. Воно вчинене аж ніяк не під впливом греків, а наш володар сам дійшов до його розуміння, поєднавши «благовір’я із владою».

З утвердженням Київської держави формувалося право. Перша згадка про «руський закон» стосується 911 р., коли князь Олег укладав договір з Візантією. Та найголовнішою пам’яткою права була «Руська Правда», що ймовірно припадає на князювання Ярослава Мудрого (приблизно 30-і роки ХІ ст.). Згодом вона вдосконалювалася, ставала джерелом для інших правових актів. 

Спадкоємцем Київської великокняжої імперії стало Галицько-Волинське князівство (королівство), історію якого відтворюють Галицький (1205-1258 рр.) і Волинський (1259-1290 рр.) літописи. Галицьке князівство сягнуло свого апогею за правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.), прослав­леного в «Слові про похід Ігорів». У 1199 р. волинський князь Роман, якого літописець називає «самодержцем усієї Русі», створив Галицько-Волинське князівство, об’єднавши Галичину з Волинню.

За Данила Галицького держава утвердилася на міжнародній арені. Його мудра державна політика мала наслідком те, що «Данило фактично не підкорився владі Золотої Орди» ( Кульчицький В.С. та інші. Там само.—С.33) на противагу північному (новгородському, а потім володимирському) князю Александру, прозваному Невським, який був слухняним васалом ординців. Наш володар установив контакти з Папою Римським Інокентієм ІV і був коронований від імені Святішого Престолу як король у 1253 р. Літописець відзначав мудрість Данила Галицького, відводив йому друге місце в історії після царя Соломона, адже український король зміцнив свою державу в протиборстві з татарами на сході і Литвою, Польщею й Угорщи­ною на заході. Як зазначають сучасні дослідники, «тільки із здобуттям влади князем Данилом, який проводив активну зовнішньополітичну діяльність, орі­єнтовану на Захід, вдалося із князівства створити королівство в європей­ському розумінні цього терміну» (Грабовський С. та інші. Там само.—С.105-106). Українське королівство об’єднало під короною Данила широкі про­стори від Дунаю до Дніпра, від Волині до Поділля. Упродовж певного часу до цього королівства належав Київ. До здобутків Українського королівства треба віднести створення в 1303 р. окремої митрополії, що безпосередньо підпорядковувалася Вселенському патріархові в Константинополі.

Галицько-Волинська держава припинила своє існування 1349 року, коли її захопив польський король Казимір ІІІ Великий.

На знесилені зовнішньою і внутрішньою боротьбою наші князівства почали зазіхати сусіди Литва, Польща, Московія. 1362 р. литовські війська захопили Київ. Місцеве українське населення прихильно поставилися до литовців, на що були певні причини: по-перше, вони звільняли наші землі від татар, по-друге, не порушували прав і визнавали звичаї нашої людності, шанували українську культуру, а по-третє, литовська еліта розмовляла давньоукраїн­ською мовою і визнавала православ’я. Цей період сучасні дослідники назива­ють латентною державністю, пояснюючи її як «таку форму політичного життя, що здійснюється як за допомогою та на засадах національних традицій, так і при втручанні зовнішньої сили, яка перебирає на себе верхо­венство законодавче, військове й політичне» (Грабовський С. та інші. Там само.—С.115-116). З 1398 р. держава називалася Великим князівством Литовським, Руським(Українським) і Жемантійським. Наш історик Михайло Брайчевський вважає, що у Литовсько-Руському(Українському) князівстві наша держава існувала як «Друге Українське королівство» до кінця ХVcт. З цим періодом пов’язана поява Литовського Статуту в трьох редакціях (1529, 1566, 1588 рр.), який спирався на традиції «Руської Правди» й українського звичаєвого права. 

Ще одну частину українських земель Закарпаття наприкінці ХІ ст. захопили угорці й поневолювали її аж до 1919 р., коли воно було анексоване відро­дженою Чехо-Словаччиною.

                 3. Козацько-гетьманська доба

Зазвичай історію нашого козацтва датують 1492 р., коли козаки погромили татарський корабель, хоч відомий козацький похід ще на два роки раніше.  Через кілька десятиліть виникла Запорізька Січ як козацька республіка на кшталт лицарсько-християнських орденів у інших європейських країнах. «Козацька громада була організована на подобу якогось напівчернечого, напівлицарського ордену, виробила собі помалу своєрідні звичаї й закони, пристосовані до суворих умов постійної війни» (Дорошенко Д. Нарис… -- С.159). Серед організаторів козацтва найбільше прославився його очільник Дмитро Вишневецький (1551-1563 рр.), що походив з роду Гедиміновичів і відомий як Байда. «Запорозьке козацтво було єдиною реальною силою, здатною самовіддано захищати український народ і його землю, а відтак і володіння Речі Посполитої. Україна і далі продовжувала бути східним мечем європейської цивілізації» (Іванченко Р. Історія без міфів.—С.103).

Польські королі намагалися перетворити козаків у своє державне військо. За Стефана Баторія реєстрові козаки набули правового статусу упривілейованих регулярних військовиків (1576 р.). Проте основна маса козацтва залишилася поза реєстром. »На теренах України це була немовби окрема держава, де не було кріпацтва, де жило вільне населення» (Там само.—С.104). У цьому відмінність тогочасної України від інших європейських країн, де першорядну роль у боротьбі за національно-державне відродження відігравали міста.

Роль козацтва посилилася після Люблінської унії між Литвою й Польщею 1569 року, коли посилилася полонізація української людності. Ще більше активізувалися козацькі рухи в 1596 році,  після церковної Берестейської унії, яка сприймалася як наступ католицизму.

Серед тодішніх козацьких проводирів найбільше прославився виходець з української шляхти на Самбірщині (Прикарпатті) Петро Конашевич – Сагайдачний, який вперше офіційно титулувався як гетьман. Він має повне право вважатися засновником українського флоту. За його гетьманування утвердився міжнародний авторитет козацтва. Водночас воєнні успіхи козиць­ких військ проти турків створили умови для пожвавлення українського національно-духовного життя. У 1615 р. виникає за львівським прикладом  Київське братство. Через п’ять років на пропонову гетьмана Єрусалимський Патріарх Теофан висвячує українського мирополита Йова Борецького й шістьох єпископів.

Як підсумок треба зазначити, що тодішній український національно-визвольний рух охоплює три напрями: збройний, що втілює козацтво; культурно-освітній -- на чолі з братствами і церковний – під проводом  висвячених владик. Таким чином створювалися передумови для всена­ціонального руху.

Апогей українського визвольного руху втілився в національній революції під проводом Богдана Хмельницького, що розпочалася 1648 року. Гетьман об’єднав національний, релігійний і соціальний рухи й використав у націо­нальних інтересах геополітичну кон’юнктуру. Під його прапор стали різні соціальні стани (козацтво, селянство, міщанство, шляхта). Як союзник нашого гетьмана виступив кримський хан зі своїм військом. Перші бойові успіхи спонукали козаків заговорити про відродження своєї держави.

Про зародження гетьманської держави можна говорити після Зборівського трактату 18 серпня 1649 року попри те, що під тиском хана гетьман пред’явив полякам набагато менші вимоги. Козацьке управління охоплювало три воєводства (Київське, Чернігівське і Брацлавське), на їхній території заборонялося перебування коронного війська, а управлінські органи (уряди) могли формувати лише православні шляхтичі. На території цих воєводств розміщувалося 40-тисячне козацьке військо. Православна церква урівноправ­нювалася з католицькою й уніатською, а її митрополит увіходив до складу сенату. Амністувалися всі учасники повстання. Проте польській шляхті дозволено повертатися в колишні маєтності, а селянство, яке покозачилося, не звільнялося від попередньої неволі.

Незадоволення угодою передає Д.Дорошенко: «Замість повного увільнення цілого українського народу й створення своєї власної держави доводилося формально задовольнятися ніби національно-територіальною автономією, і то властиво для самої тільки козацької верстви» (Дорошенко Д. Нарис…-- С.254). Якщо брати до уваги нинішній адміністративно-територіальний поділ, то йдеться про Київщину, Чернігівщину, Полтавщину, Черкащину, Інгульщину, Вінниччину, Житомирщину, Дніпровщину, Запоріжчину, а також Стародубщину, що нині анексована Росією. Фактично Зборівська угода була першим юридичним визнанням козацько-гетьманської держави польським урядом, хай і з певними обмеженнями» (Іванченко Р. Історія без міфів.—С.126). Отож, Зборівську угоду можна трактувати як компроміс козацької верхівки з королівською владою за рахунок селянства й козацьких низів. Як відомо, на той час суверенітет ототожнювався з  верховною владою монарха.

Подальший воєнно-політичний перебіг подій унеможливив співжиття українців з поляками – козацька еліта починає шукати інших варіантів федеративного державного союзу і протекторату. (Грабовський С. та інші. – Там само.—С.168-169). Тоді виплив проект федеративного союзу різних народів під протекторатом султана. Проте гору взяв вибір на основі єдиновірства, цебто союз із московським царем.

Хоч історики особливо наголошують на Переяславській раді козацької старшини 18 січня 1654 р., насправді треба брати до уваги «березневі статті», що збереглися лише в чернетках. На перше місце козацтво поставило станові інтереси, а також права української шляхти. Дехто з істориків трактує чернетки лише як один з варіантів московського договору.

Нечіткість положень зумовила неоднозначність трактування цього договору. Історик Д.Дорошенко називає такі його трактування: персональна унія, цебто спілка держав під спільним монархом; «реальна» унія, що передбачає злиття двох держав у одну; васальна залежність України від Московії при збере­женні автономії; інкорпорація України Московією; номінальна васальна залежність при збереженні фактичної незалежності України; мілітарний союз двох держав ( Дорошенко Д. Нарис… --С.269-270).

Відомий український правник Микола Міхновський наголошував, що на основі договору республіканської України із самодержавною Московією виникла «спілка держав», цебто конфередація. Він писав: «Держава наших предків злучилася з московською державою «як рівний з рівним» і як «вільний з вільним», каже тогочасна формула, цебто дві окремі держави, цілком незалежні одна від другої щодо свого внутрішнього устрою, схотіли з’єднатися для певних міжнародних цілей» (Міхновський М. Самостійна Україна /Микола Міхновський.//Вивід прав України. – Львів: Слово, 1991.-- —С.80). Злучені держави відрізнялися навіть формою правління ( республіканська Україна й абсолютистська Московія), зберігали за собою право міжнародних зносин у спільних інтересах. Відповідно до цього договору Україна мала самостійну законодавчу, виконавчу і  судову владу, обирала свого голову «по власній подобі» з повідомленням після обрання цареві, утримувала окреме військо, дотримувалася непорушних «стародавніх прав» і встановлювала вільні міжнародні відносини з іншими державами. Міхновський зазначає, що «українська держава в тій формі, в якій вона сформована і уконституйована Хмельницьким, є справді державою з погляду міжнародного права». Отож, називати її напівдержавою безпідставно. Наш правник спростовує закиди противників («суперечників») про начебто вічну бездержавність українців, наголошуючи: «Через увесь час свого історичного існування наша нація з найбільшими зусиллями пильнує вилитися у форму держави самостійної і незалежної» (Там само. – С.176).

Своєрідно характеризує правове становище України за часів Б.Хмельницького  Михайло Драгоманов. На його думку, воно нагадувало те становище, яке «вільні держави європейські» змогли встановити лише в ХІХ ст., але на що не спромоглася Росія. Щоправда, згодом Драгоманов назвав період московського поневолення українського народу «пропащим часом» для наших предків.

Прагнучи до утвердження незалежності України від агресивної Московії, Хмельницький плекав «свої династичні заміри, які полягали в тім, щоб скріпити військовий титул гетьманський суверенним титулом княжим і забезпечити спадковість верховної влади в новій Українській державі» (До­рошенко Д.Нарис… -- С.275). Однак Московія ігнорувала свої  зобов’язання визволити Україну – і вже в 1656 р. уклала сепаратне перемир’я з Польщею, що засвідчувало фактичне скасування Переяславсько-Московської угоди. Так цинічно проявилося московське трактування православного братерства. Гетьман шукає інших союзників, зокрема звертає свій погляд на Швецію, за що Москва таврує його як зрадника. Згодом таке тавро москалі приліплювали всім гетьманам, які відстоювали самостійність України, а також кожному українцеві, що не мирився з московським поневоленням.

Після смерті Б.Хмельницького гетьман Іван Виговський намагався дійти  порозуміння з Польщею, адже ставлення до союзу з Московією вже із самого початку не було однозначним. Треба наголосити, що на вірність цареві не присягли митрополит Сильвестр Косів разом з українським православним духовенством, а також прославлений кальницький (вінницький) полковник Іван Богун, кошовий отаман Війська Запорізького Низового Іван Сірко, уманський полковник Йосип Глух, прилуцький полковник Філон Джалалій та інші споборники гетьмана. Від присяги цареві відмовилося козацтво цілих полків: Брацлавського, Гадяцького, Кропив’янсьвого і Полтавського. Моска­лі ставилися до України як завойовники до свого колоніального володіння. Попри умови договору цар послав на українські землі свої війська, а його воєвода зневажив протести митрополита й почав будувати фортецю біля Софійського собору.

Заслуговує на увагу аналіз Р.Іванченко: «Україна, котра увійшла в союз з Московським царством ще за Б.Хмельницького, Україна з її вільним козацьким духом, з її республіканськими виборними інституціями, із само­врядуванням міст і містечок; зі своєю козацькою армією, самобутнім адміністративним поділом, із демократичною формою обрання всіх рівнів влади – від гетьмана до війта, попри всі урізання таких прав, Україна з численними братствами, школами, колегіями, академіями , друкарнями, храмами – така Україна була чужорідним утворенням для Московського царства. Вона викликала острах не лише в самодержців, але і в рядових поміщиків та дворян, які боялися, що їхні селяни звабляться волею в сусідів і збунтуються» (Іванченко Р. Історія без міфів.—С.157-158).

Наприкінці життя Хмельницький шукав нових союзників. Аналогічним шляхом вішов Іван Виговський, обраний гетьманом на козацькій раді 26 серпня 1657 р. На ній були присутні посли від різних держав (Польщі, Туреччини, Криму,  Швеції, Трансільванії, Волощини, Австрії), але не було посла московського. Через рік гетьман прагне укласти з Польщею Гадяцьку угоду, за якою Україна «в границях своїх і при свободах (своїх) згідно з законами» стає Руським князівством на чолі з пожиттєво обраним гетьманом у складі Речі Посполитої як третій її суб’єкт. Україна має свій законодатний орган, власну валюту й фінансову систему, власну 60-тисячну козацьку армію. Урівноправнювалися уніатська й православна церкви. Передбачено заснування двох університетів, колегій і шкіл, а також друкарень.

Проте  ставлення до угоди не було однозначним. Поляки не могли змиритися з незалежністю України, що суперечило засадам «єдиної і неподільної Речі Посполитої». У свою чергу українське суспільство не довіряло полякам. З ретроспективного погляду нема сумніву, що такий варіант українсько-польських відносин був на користь обом народам і міг мати наслідком поворот європейської історії в іншому напрямі, адже Московія без України не змогла б перетворитися б у потужну імперію.

Ще одна подія могла б змінити перебіг історії. Йдеться про Конотопську звитягу козацьких військ із союзниками татарами над стотисячною московською ордою 8 липня 1659 р. Саме існування Московської держави стояло під знаком питання. Проте сприятливі можливості були знецінені промосковським православним духовенством. Проти гетьмана виступили деякі полковники, що вже давно зазіхали на булаву. Недалекозорий як політик очільник запорозького козацтва Іван Сірко напав на татар, що були союзниками гетьмана.

Як наслідок такої протидії розтроєну Україну охопила Руїна. Лівобережна Гетьманщина перебувала під контролем Москви, а Правобережжя поділили між собою Польща й Туреччина. Жодна з цих держав не була зацікавлена у створенні великої Української держави, до чого могли привести потуги найвидатнішого гетьмана часів Руїни Петра Дорошенка.

Закінчення Руїни пов’язане з обранням 25 липня 1687 року на Коломацькій раді гетьманом Івана Мазепи-Колединського (1687-1709 рр.), який задумав відродити Україну як незалежну державу, хоч упродовж цілих двох деся­тиліть не розкривав своїх планів навіть найближчому оточенню. Доцільно погодитися з думкою, що найбільша заслуга Мазепи полягає у вихованні плеяди діячів, «покоління нових «мазепинців», які продовжили на три чверті століття ідею української державності та все робили, щоб в історії гетьманська Українська держава не зникла» (Там само.—С.162).

Після Полтавської трагедії проявилися дві тенденції в українському державному розвитку. Царська влада постійно обмежувала самостійність  гетьманів, намагаючись перетворити їх у слухняних маріонеток імперських наставників. З такою політикою не мирилася патріотична козацька еліта. За обстоювання національних прав був ув’язнений наказний гетьман Павло Полуботок. Водночас група українських діячів добровільно перейшла на царську службу, допомагала перетворювати Московську державу в Російську імперію, утверджувала тамтешню цареславну церкву, започаткувала розви­ток освіти серед населення відсталих північних земель. Завдяки їм Росія завойовувала провідні позиції на континенті.

Прихильники Мазепи перебралися за кордон. Тамтешнє козацтво як перша українська політична еміграція вибрало гетьманом Пилипа Орлика, який подарував нашій нації «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького». Це була перша в історії конституція нового типу. У документі український народ трактований як вільна нація, що добровільно приєдналася до Московії, бо Хмельницький визволив з польсько-шляхетської неволі «пригнічену козацьку націю» й «утворив з України незалежне князівство». На противагу іншим європейським державам з монархічною формою правління конституція Пилипа Орлика утверджує виборну, парламентську форму правління і поділ влади на законодавчу, виконавчу й судову. Особлива увага звертається на дотримання законності незалежно від посади, почина­ючи від гетьмана. «Якби в управі гетьмана або в його ділах помітне було щось шкідливе для народного добра, тоді старшини і совітники мають право то «виговорити» гетьманові, а він за те не має на них гніватися або їх карати» (Грушевський М.Ілюстрована історія України.—С.384).

 Заслуга Пилипа Орлика в тому, що він обґрунтував національний суверенітет у конституційному полі й поставив українське питання на європейський рівень. Гетьман у екзилі сподівався, що йому вдасться переко­нати європейських володарів у доконечності війни проти Росії, а їхня перемога відкриє Україні дорогу до державної незалежності. До речі, гетьман Пилдип Орлик прийняв греко-католицьку релігію.

Історик Р.Іванченко характеризує період після Полтавської катастрофи як початок аґонії української Гетьманщини (Іванченко Р. Історія без міфів.—С.181). Цар Петро І відмовився підписувати будь-яку угоду з новообраним гетьманом Іваном Скоропадським, бо український народ, мовляв, «має, з ласки царя, стільки вольностей, як ні один народ на світі». Гетьманська столиця була перенесена зі зруйнованого Батурина до міста Глухова, що недалеко від російського кордону. Над гетьманом цар поставив свого резидента. Тепер цар призначав не лише полковників, а й сотників, а царські чиновники цинічно зневажали гетьмана. 1722 р. цар заснував Малоросійську колегію, до якої увійшло шість московських чиновників.

Зневага автономних прав Гетьманщини проявилася в тому, що царський уряд навіть забороняв обирати гетьмана, заохочував доноси від його підлеглих. Крім того, син гетьмана Данила Апостола (1728-1734 рр.) залишався залож­ником царського самодура А. Меньшикова, хоч батько зобов’язався бути «вірним рабом російських монархів». Після смерті цього гетьмана влада перейшла до «Правління гетьманського уряду» (1734-1750 рр.), як була перейменована Малоросійська колегія. Її очолював князь А.Шаховськой. Російські чиновники розпочали серед українського населення своєрідну «інформаційну війну» проти місцевої адміністрації, намагаючись звинува­тити її в неспроможності управляти Україною, а також у різних злочинах. Отак нав’язувалася думка про непотрібність самої Гетьманщини, бо укра­їнську людність начебто можуть захистити лише царські чиновники. Населення страждало від жорстокої економічної експлуатації царських посланців.

1750 року було призначено останнього гетьмана: ним став 22-річний Кирило Розумовський, брат співака Олексія Розума, з яким імператриця Єлизавета  перебувала в морганатичному шлюбі. Новий гетьман, який навчався за кордоном, розпочав реформи в різних сферах суспільного життя. Він навіть скликав Генеральні збори, що були широким зібранням козацької старшини. Відбудувавши колишню гетьманську столицю Батурин, гетьман плекав мрію заснувати університет. Проте царський уряд мав інші плани, спрямовані на посилення централізації імперії. «Золота осінь» Гетьманщини, як називають роки правління Розумовського, закінчилася 1764 року.

Цариця Катерина ІІ намагалася навіть зітерти пам’ять про часи Гетьманщини серед українського народу. Після російсько-турецької війни 1775 року була підступно знищена Запорізька Січ. Кошовий отаман Петро Калнишевський, який не дозволив козакам чинити опір російським нападникам як «православ­ним братам», останні роки свої провів у підземеллях Соловецького монастиря, далеко на півночі. Його звільнили тоді, коли січовому зверхни­кові виповнилося 110 років і він вже осліп. Прожив Калнишевський ще 2 роки, відмовившись повертатися на батьківщину.

Царська влада позбавила автономії ще один український край – лівобережну  Слобідську Україну, або Слобожанщину, з центром у Харкові. Треба наголо­сити, що царський уряд протидіяв об’єднанню тамтешніх полків (Острозь­кого, Харківського, Сумського, Охтирського та Ізюмського ) під однією  управою, щоб серед населення не утверджувалося почуття територіальної єдності. Водночас поневолювачі посилали тамтешніх козаків воювати проти гетьманів, які намагалися проводити незалежну політику.

Коли припинилася козацько-гетьманська доба українського державо­творення. Україна втратила державну самостійність і перетворилася на пересічну імперську провінцію. Водночас нашій людності було нав’язане жорстоке кріпацтво, яке мало чим відрізнялося від рабства. Наслідки таких дій проаналізовані у відомому трактаті «Історія Русів».

2. Доба національної реанімації: від феномену «держави в державі»

                                до програми державної незалежності

Упродовж певного часу на землях Гетьманщини ще були чинні власні закони, Литовський статут і Маґдебурзьке право. Історик Д.Дорошенко пише, що Гетьманщина і Запорізька Січ зберегли «державно-національну традицію, яка по упадку старої княжої Русі-України ожила була в Україн­ській козацькій державі», що протидіяла «культурно-національній асиміляції з сусідніми народами». (Дорошенко Д. Там само.—С.435). За часів гетьманування Івана Мазепи, Івана Скоропадського, Данила Апостола, Кирила Розумовського наша автономна держава за рівнем культури не поступалася найпередовішим країнам Європи. Про культурний стан Гетьманщини найбільше свідчило народне шкільництво, що підтримувалося сільськими громадами. Культурний рівень нашої людності вражав чужинців, які побували в Україні. Недавно видані розповіді Павла Алепського, який відвідав Україну за часів Б.Хмельницького.

Ліквідація Гетьманщини й Запорізької Січі не означала знищення всіх елементів української державності. Треба зважати на те, що значна частина запорожців подалась за Дунай, заснувавши Задунайську Січ, яка проіснувала до 1828 року. З козаків, що повернулися на батьківщину царський уряд створив Озівське військо, ліквідоване російською владою у 1865 році. Аж до ліквідації царату діяло Кубанське Козацьке Військо як «формація українського  козацтва» (Енциклопедія українознавства. Словникова частина /Енциклопедія. Перевидання в Україні. – Львів: НТШ, 1994.--С.1207).

На початку 1803 р. російська окупаційна влада поділила територію України на 9 губерній: Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську, Полтавську, Слобідсько-Українську (Харківську), Катеринославську, Таврійську і Хер­сонську. Перші три губернії були об’єднані в Київське генерал-губер­наторство. Замість Литовського статуту, на українських землях запроваджено Звід законів Російської імперії.

Важливе значення для подальшої історії нашого народу мав перший поділ Польщі в 1772 році, коли українська Галичина та Буковина перейшли під владу Австрії  й залишалася в такому стані до її розпаду вже як Австро-Угорської імперії (1918 р.). Як європейська держава Австрія проводила набагато ліберальнішу політику щодо українців порівняно з азіатською деспотичною Росією. Про такі особливості пише М.Грушевський: «В тих землях, що одійшли до Австрії, нове правительство австрійське заходилося коло того, щоб поліпшити долю кріпаків українських, обмежити безграничну власть польських панів над ними, дати більшу освіту селянам, міщанам і особливо духовенству, що зосталося єдиною освіченішою верствою серед українців. Перехід Галичини під власть Австрії був першим початком відродження українського життя в Західній Україні. Але в землях, які відійшли з-під Польщі під Росію, нічим не стало легше українському народові. Навпаки, сильна рука нового, російського начальства надала пануванню польського пана над українським хлопом ще більшої моці й певності, якої не мало воно за безсилої, розколиханої держави Польської» (Грушевський М. Ілюстрована історія України.—С.476). Польські пани боялися гайдамацьких і селянських повстань, а тепер російська влада приду­шувала такі виступи військовою силою.

Цей період історики називають бездержавним, але, на наш погляд, його доцільніше назвати як період «держави в державі», адже поневолені українці зберігали елементи державного життя. Тут ще раз доведеться протиставити українське життя під владою двох монархій. Звісно, під чужим поневоленням українське життя було зведене до низького рівня. Найгірше те, що поневолювачі намагалися притлумити пам’ять про славне минуле. Воно залишилося лише в народних піснях, переказах, традиціях. Найбільше до збереження славної історії спричинилися кобзарі. Панівні верстви денаціо­налізувалися, пристаючи до москалів на землях Наддніпрянщини і до поляків у Галичині. Занепало українське друковане слово. Як писав М.Грушевський, «маса народна, придавлена кріпацькою неволею, лежала мовчазною, нерухо­мою, мертвою, і здавалося, що вже не встане – прийшов останній кінець українському життю…» (Там само.—С.477).

Проте навіть у таких умовах появилися перші парості національного відродження. Яскравим проявом самостійного національного життя («держави в державі») для української людності в Галичині була церква, бо для нових поколінь «унія стала вже вірою народною, українською» (Там само.—С.478). Як виявилося, унія не прокладала дороги до окатоличення, а відтак до ополячення українців: навпаки, вона зберігала національну самобутність народу. Галицьке уніятське духовенство починає виступати на захист народної мови, яку тут називали руською, проти полонізації народних шкіл. Американський історик Тімоті Снайдер зазначає, що «Уніатська Церква змогла перетворитись на національну інституцію в австрійській Галичині, але це потребувало державної підтримки упродовж більше століття в умовах міжнародного протистояння з Росією» ( Снайдер Т.Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999 /Тімоті Снайдер. Пер. з англ. Вид.2-е.—К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2016.—С.69). Про аналогічну роль православ’я на українських землях під російською владою не могло бути мови, бо тамтешнє духовенство, в основному, найбіль­ше спричинилося до омосковлення пастви, підпорядкованої чужій клери­кальній верхівці.

На противагу Галичині на підросійському Правобережжі наша людність опинилася  «між двома вогнями –польським і російським», «тому українство тут никло і гинуло далі, і перші прояви його в Росії заявилися не тут. а в Україні Задніпрянській – в старій Гетьманщині й Слобідщині, на розвалинах козацької автономії» (Грушевський М. Ілюстрована історія України.—С.482). Д.Дорошенко зазначає, що на лівобережній Україні «збереглася своя власна освічена верства, яка, об’єднуючи традиції минулого життя з новими ідеями, витвореними на заході, висунула з-поміж себе піонерів і прихильників національного відродження» (Дорошенко Д. Нарис…-- С.506).

 Лише через століття українці дізналися з таємних документів прусського державного архіву про місію Василя Капніста, який звертався з питанням до тамтешнього міністра про можливість допомоги від німецької держави  українцям у разі антиросійського повстання. На жаль, тодішні інтереси прусського керівництва були інші, ніж українські. Доцільно додати, що він, нащадок миргородського полковника, написав «Оду на рабство» як протест проти скасування державної автономії України (1782 р.), а в комедії «Ябеда» осудив російську централістичну політику на українських землях (Енциклопедія українознавства. Словникова частина /Енциклопедія. Перевидання в Україні. – Львів:НТШ, 1994.—Т.3.—С.956).

Згодом українська еліта з нащадків козацької старшини і частково з духовенства пов’язували свої надії з політикою царя Павла І, що почав змінювати реформи Катерини ІІ. Проте незабаром царя, якого Наполеон назвав Дон-Кіхотом, вбило його оточення не без участі сина Олександра. Певні надії плекали українські патріоти й пізніше. Йдеться про 1812 р., коли царський уряд дозволив формувати добровольчі козацькі частини для боротьби з Наполеоном, і в 1830 р., коли вибухнуло польське повстання. Треба зазначити, що Наполеон проявляв особливе зацікавлення Україною, але, звісно, в інтересах Франції. Його міністерство закордонних справ  розро­било свій проект майбутнього України: Правобережжя мало бути повернене до відновленої Польщі, а на сході й півдні плановано створити дві держави, одна з яких охоплювала б землі Чернігівщини й  Полтавщини з частиною Орловщини, а інша – в межах Катеринославщини, Донеччини, Таврії, Криму, Херсонщини (Енциклопедія українознавства. Словникова частина /Енциклопедія. –Перевидання в Україні. – Т.5.—С.1682). Щоправда, сформовані 15 кінних полків на війну не потрапили (Єфименко О.Я. Історія України та її народу /Олександра Єфименко.—К.: Мистецтво, 1992.—С.191).  Так само закінчилася історія 8 кінних полків, набраних князем Репніним для придушення польського повстання. Як відомо, цей генерал-губернатор подав проект «Про повернення малоросійських козаків до їхнього первісного військового стану»(Там само). Історик Д.Дорошенко вважає, що такі ініціативи царського уряду мали «характер грандіозної провокації» (Дорошенко Д. Нарис…- С.504).

Дослідники звертають увагу на таємні товариства, створені після війни з Наполеоном. Одне з них на чолі з Василем Лукашевичем «ставило собі метою політичну незалежність України» (Там само.—С.505). Організоване 1825 року Товариство «З’єднаних слов’ян» вимагало створити федеративний союз слов’янських народів, що було протилежністю проекту П.Пестеля, який вбачав майбутнє Росії у змосковщенні всіх народів імперії. Отож, твердження про те, що «проект Пестеля був значно радикальнішим у плані економічних реформ і демократичних свобод особи» (Грабовський С.та інші. Там само. С.262-263), вимагає перегляду. Мабуть, стверджувати про демократичні свободи особи, яка позбавлена права на збереження своєї національності, нема підстав.

«З’єднані слов’яни» виступали за парламентське правління на демо­кратичних засадах, самостійність внутрішньої політики кожного народу і скасування кріпосництва. Як знаємо, через два десятиліття такі самі завдання ставило Кирило-Методіївське братство. Як зауважив Д.Дорошенко, назване братство докорінно відрізнялося від масонських лож, що проникли в Україну з інших європейських країн. Масонами ставили вихідці з вищих соціальних верств, а членами братства були ті, кого згодом у Росії почали називати інтелігенцією. Братство проіснувало лише 14 місяців і не могло перенести своєї діяльності в практичну сферу. Зрештою, членами братства були насамперед інтелектуали, які більше захоплювалися теоретичними питан­нями. До цього часу залишається не з’ясоване питання про приналежність до братства декого з визначних національних діячів, зокрема Т. Шевченка і П.Куліша.  

Програмні ідеї братчиків сформульовані в «Книгах буття українського народу», основним автором яких був Микола Костомаров. Як зразок для нього були «Книги народу польського і пілігримства польського» Адама Міцкевича. Мета братства сформульована однозначно: «І Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі Слав’янськім» (Костомаров М.Книги битія українського народу/Микола Костомаров // Вивід прав України. – Львів: Слово, 1991.—С.58). У прокламації «До братів українців» Костомаров уточнює таку мету: «Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні між собою поєднатись, але так, щоб кожен народ склав свою окрему республіку й управляв своїми справами незалежно від інших; щоб кожен народ мав свою мову, свою літературу і свій власний устрій. Такі народи по-нашому: москалі, українці, поляки, чехи,словаки, хорутани, серби й  болгари. Щоб був один сейм або Рада Слав’янська, де б сходилися депутати від усіх республік і там розважали б і рішали такі діла, котрі належать до цілого Союзу Слав’янського. Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибраний на кілька літ, і над цілим Союзом був правитель, вибраний на кілька літ. Щоб у кожній республіці була рівність і свобода, а станів щоб не було. Щоб депутатів і урядовців вибирано не по роду, не по багатству, а по розуму й по освіті. Щоб свята віра Христова була основою закону й усієї управи в цілому Союзі і в кожній окремій республіці» (Дорошенко Д.Там само.—С.508-509).

Статут братства обґрунтовує структуру Союзу Слов’янського. Кожен народ має зберегти свою самостійність, а Росію слід поділити на такі штати (держави): 3 великоруські, 2 українські, 2 надволзькі, 2 південні, 2 сибірські, 2 кавказькі, 1 білоруський. До них приєднується ще 4 штати (польський, чехословацький, сербський і болгарський).

Упадає у вічі певна невідповідність між названими документами. У «Книгах…» про білорусів не згадано, чехи й словаки названі різними народами, а в статуті не йдеться про хорутан. Ще більше вражає те, що штати, перелічені в статуті, охоплюють не лише слов’янські народи, а й надволзькі, сибірські, південні, кавказькі.

Попри такі суперечності доцільно наголосити на проблемах державотворення в документах Кирило-Методіївського братства. По-перше, братство вперше в історії обґрунтовує месіянську роль українців серед слов’янських народів, столицею Союзу Слов’янського передбачає місто Київ. По-друге, наголошено на рівноправності всіх слов’янських народів. У цьому українське слов’янофільство докорінно відрізняється від російського, що завше було москвофільством. По-третє, встановлюється республіканська форма правлін­ня, що дає підстави твердити про вплив на братчиків досвіду Сполучених Штатів Америки. По-четверте, назвавши своє братство іменами рівноапо­стольних братів Кирила і Методія, братчики підтверджують на ненасиль­ницькі методи досягнення своїх цілей. По-п’яте, братство порушує питання про емансипацію селян ще за майже півтора десятиліття до скасування кріпацтва.

Хоч Кирило-Методіївське братство було розгромлена царським урядом, його вплив на політичну думку і національну свідомість українців не підлягає жодному сумніву.

Важливі події відбувалися на українських землях під владою Габсбурґів. Уже в двадцятих роках ХІХ ст. перемиський гурток виступив на захист рідної мови. Проте цей процес не був легкий. Найбільший вплив на національне відродження в Галичині мала «Руська Трійця», до якої належали Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. Виданий    у Пешті збірник «Русалка Дністрова» галицька цензура заарештувала – лише згодом він знайшов свого читача.

Буремний 1848 рік змінив становище на користь українців. На порядок дня вийшло питання про поділ Галичини, до якої штучно були приєднані польські землі, на дві частини: українську й польську. Українці створили у Львові своє представництво -- Головну Руську Раду, яка почала видавати як друкований орган газету «Зоря Галицька», а відтак скликали Собор руських учених, щоб сформулювати культурні й національні вимоги до Відня. Окрім цього, були організовані мілітарні формування (гвардія й стрілецька батальйони). Набагато слабшим був український рух на Буковині й Закар­патті. На Закарпатті брало гору москвофільство.

Незабаром австрійський уряд дав українцям серйозний політичний урок. Придушивши польське й угорське повстання, Австрія забула про свої обі­цянки галицьким українцям. Поляки знову запанували в усій Галичині, ставши фактично панівною нацією.

На зміну політичного становища на землях Наддіпрянщини вплинула ганебна поразка Росії в Кримській (Східній) війні (1853-1856 рр.), що прискорила смерть жорстокого царя, замість якого трон посів його син Олександр ІІ, вихований поетом В.Жуковським. Духовним центром україн­ського національного життя став Петербург, столиця азіатської імперії. Колишні члени Кирило-Методіївського братства почали видавати місячник «Основа». На землях України, зокрема в містах Полтаві, Чернігові, Харкові, а згодом і в Києві, засновуються «Громади», які організовують освітню й культурну роботу серед української людності, видають українські книжки, насамперед підручники.

Проте незабаром царський уряд посилює тиск на українців. Доходить навіть до заборони української мови. Як наслідок Галичина стає своєрідним «українським П’ємонтом». Тут починає діяти Товариство «Просвіта», ство­рюється Наукове Товариство імені Т.Шевченка, виникають парамілітарні організації. На допомогу приходять культурні діячі й меценати з  Наддні­прянщини. Не лише культурно-просвітницьку й наукову, але і політичну діяльність у Галичині визначають два титани праці – Іван Франко й Михайло Грушевський.

Програму національно-державної незалежності України оголосила Русько-українська радикальна партія, організована Іваном Франком і Михайлом Павликом. Галицький публіцист Юліан Бачинський обґрунтував її відродження в брошурі «Україна іrredenta» на засадах марксистської методології. Харківський правник Микола Міхновський аналізував українське національно-державне відродження в міжнародно-правовому контексті. На землях Наддніпрянщини з радикальними національними вимогами виступило Братство Тарасівців. З активними закликами боротьби за самостійність України вийшла на політичну арену Революційна Україн­ська Партія.  

«Завдяки успіхам на освітньому, релігійному, культурному, економічному відтинках Галичина стає центром українського національного руху. Намагання польських кіл перешкодити посиленню українських позицій призвели до ворожості між двома спільнотами» (Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України /Аркадій Жуковський.—Львів: НТШ, 1992.—С.69).Загострення українсько-польських відносин призвело до вбивства намі­сника Галичини Анджея Потоцького, яке здійснив український студент Мирослав Січинський (1908 р.), а в сутичках між українськими і польськими студентами був вбитий український студент Адам Коцко (1910 р.). Активно діяли українські студенти на Буковині. Найскладніше було становище на Закарпаття: давалася взнаки урядова політика мадяризації, а також москво­фільський вплив серед нечисленної тамтешньої інтелігенції.

           5. Доба боротьби за національно-державне відродження

Ще за рік до вибуху Першої світової війни ідеолог українського націо­нального визволення Дмитро Донцов виступив з рефератом «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» на ІІ Всеукраїнському з’їзді студентів у Львові (липень 1913 р.).

Неминучість війни змусила українців відповісти на питання «кудою йти?» (Донцов Д.Сучасне політичне положення нації і наші завдання /Дмитро Донцов.—Львів, 1913.—С. 5). Донцов виступив проти «вузького провін­ціоналізму», вказав на підступність російської еліти, навіть лібералів, які можуть погодитися лише на культурне (не політичне) самовизначення , що має забезпечувати приватна ініціатива українців без жодної державної допомоги. Ще й нині актуальні такі слова Донцова: «Мобілізація переважної частини політично активної російської суспільности проти головних постулатів українства–стала фактом доконаним» (Там само.—С.12). Російський імперіалізм, як вважає Донцов, перетворився в національну хворобу москалів, тому жоден з них не підтримає перетворення імперії в федерацію націй, адже вони перейшли на позицію реакційних націй. Таке застереження підтвердили події національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.), коли доморощені соціал-демократи і соціалісти-революціонери з Центральної Ради плекали надії на мирне співжиття українців і москалів у федеративній демократичній Росії.  Д. Донцов пише: «Коли наша нація чує в собі силу й волю до життя, коли вона почує в собі організаційний талант, котрий вона так блискучо колись виявляла; коли вона не хоче добровільно замкнутися в тій труні, котру їй готують російські молодотурки – одиноким виходом для неї мусила б бути програма не автономізму, лише політичного сепаратизму, в тій чи іншій формі, -- все одно» (Там само.—С.17).

Політичний сепаратизм – це відрив від Росії, розрив злуки з нею. Донцов застерігає від ототожнення сепаратизму із самостійністю, бо остання може бути реалізована й у злуці з Росією. До сепаратистської ідеології підготувала ґрунт еволюція українського народу в Галичині. Окрім цього, «банкротство російського лібералізму, заборчі плани царату і москвофільство поляків – не лише вивели українську політичну думку за межі вузького провінціалізму. Вони створили грунт під одну, спільну програму української нації по оба боки кордону» (Там само.- С.19). Надзвичайно важливе значення має попередження, що повоєнне ставлення москалів до нашого народу не залежатиме від позиції українців у роки війни. Донцов наголошує: «Росія взагалі не лишила нам свободи вибору. Вона поставила нас перед дилемою: або цілковита національна смерть, або безпощадна боротьба» (Там само.—С.31). У таких умовах українці не мають іншого виходу в майбутній війні, як стати на антиросійські позиції.

 Доконечно підготувати «революцію в умах», щоб перетворити її в революцію чину. Звісно, треба приділити увагу «мілітарному вихованню й організаціям молодіжним» і «систематичному політичному вихованню народу в дусі програми сепаратизму», щоб розвинути широку антимо­сковську агітацію, утверджувати єдність і політичну свідомість нації. У Галичині така робота має проводитися систематично, чого не можна сказати про Наддіпрянщину, де навіть інтелігенція не відзначається належним рівнем національної свідомості. Для такого виховання українців важливе значення має «акція Мазепи», який відчув тенденцію своєї епохи і зрозумів доконче­ність створити «охоронний вал проти гіганта на Сході – Росії» (Донцов Д. Мазепа і Мазепинство/Дмитро Донцов.—Черкаси-Київ, 1918.--С.20).Як видно, Донцов запропонував національну стратегію й тактику для українців у боротьбі за національне визволення й побудову незалежної держави.

Як ідеолог національного визволення Д.Донцов розумів, що російські імперіалісти ніколи не змиряться з існуванням українства. Ще напередодні війни один з лідерів російських кадетів П.Струве заявив: «Передусім Росія мусить об’єднати всі частини російського народу в імперії… Історична необхідність приєднання до неї російської Галичини доконечна для оздоровлення Росії, бо існування малоросійської гілки в Австрії стане причиною відродження українського питання» (Іванченко Р. Історія без міфів… -- С.277).

Для нашого народу ця війна була братовбивчою. У російській армії воювало близько 3 мільйонів наших земляків, а проти них – 250 тисяч українців у австрійській армії. Окрім того, найбільше битв припало на Галичину, що особливо постраждала від наступів і відступів та російської окупації (Жуковський А. Там само.—С.70). Як відомо, царський уряд пов’язував з війною плани остаточного знищення українства.

Однак війна породила й певні надії серед нашого народу, хоч чужинці виношували свої плани майбутнього України. Л. Нагорна характеризує політику австро-угорських властей щодо України як «зигзагоподібну», бо на  урядову позицію не могла не впливати польська панівна верхівка, яка не відкидала можливості приєднати до своєї відродженої держави частини українських земель Один з планів передбачав поділ України на 3 частини, перша з яких мала залишитися в складі Австро-Угорщини, друга – прилучи­тися до відродженої Польщі, а третя – формально незалежна, але трактува­лася як своєрідна «санітарна зона» (Політична історія України. ХХ ст.: У 6 т/Політична. – К.: Генеза, 2002.—Т.1.—С.362). Проте побоювання навіть перед такою формально незалежною Україною зумовило ідею протекторату  (німецького, спільного австро-німецького) чи персональної унії з Румунією.

Серед українських діячів не було єдності щодо майбутнього України. Якщо порушували питання про незалежність, то мали, як правило, лише ті землі, що були під Росією. Для українських земель в імперії Габсбурґів (Галичини і Буковини) домагалися територіальної національної автономії. Отож, про соборну Україну не могло бути мови. Митрополит Андрей Шептицький пропонував створити на землях Наддніпрянщини незалежну державу на чолі з гетьманом під протекторатом Габсбурґів. Як конституційну монархію бачили Наддніпрянщину в Союзі Визволення України.

Іншу позицію висловив відомий географ Степан Рудницький, який трактував майбутню самостійну Україну як президентсько-парламентську республіку з автономією земель і навіть громад на всій етнічній території аж до Тереку. Щоправда, після війни вчений виступав за перетворення Східної Галичини на самостійну державу трьох народів (українців, поляків і євреїв). Він наголошував: «Кожний, хто бажає собі на будуче миру між Польщею й Росією, мусить старатися, щоби Східна Галичина була негайно відділена від Польщі та зорганізована як самостійна й невтральна держава (Pufferstaat)між Польщею і Росією» (Рудницький С.Л. Чому ми зхочемо самостійної України?/Степан Рудницький.—Львів: Світ, 1994.—С. 375). Історик Степан Томашівський також обґрунтовує проект самостійної Галичини як прикарпатської держави з клерикально-монархічним правлінням.   

На початку війни у Львові було створено Головну Українську Раду на чолі з К.Левицьким, яка ставила за мету створити на землях Наддніпрянщини незалежну національну державу. Відлунням на її маніфест було народження легіону Українських Січових Стрільців. Попри наплив добровольців австрійська влада прийняла до легіону лише 2500 вояків. У свою чергу українці з Наддніпрянщини заявили про організацію згаданого Союзу Визволення України. Згодом Головна Українська Рада була перетворена в Загальну Українську Раду як політичне представництво українців Галичини,  Буковини й Надніпрянщини, кожна з яких мала відповідне представництво делегатів (25, 6 і 3). Новий орган виступав за самостійну державу для українців Наддніпрянщини й територіальну автономію для нашої людності в Австро-Угорщині.

Українські політики не могли миритися з намаганнями Росії підпорядкувати собі Галичину й Буковину, а також з планами австрійського уряду прилучити українські землі Галичини до запланованого Польського королівства. У зверненні Загальної Української Ради «До всіх культурних народів світу» від 15 вересня 1916 р. наголошено: «Українці виносять свою справу перед суд цивілізованого світу. Хай буде вільний кождий народ, але хай же український народ, що на суцільній території числить 35 мільйонів голов і заселяє простір 850 000 кв.км, не буде погноєм для чужих культур, пануючих над ним народів!.. Хочемо бути самостійними господарями своєї землі, в сім’ї вільних і рівних народів мати повну спромогу розвивати свої духові сили й матеріальні багатства свого краю для себе та для людства!» ( Політична історія України… -- С.367).

30 травня 1917 р. українські парламентарі застерегли, що Галицько-Волинське королівство «належить до українських земель і не може бути злучене з польськими землями, і тимто всяку спробу в цьому напрямі український народ вважає за акт насилля над принципом самовизначення народів» (Енциклопедія українознавства. Загальна частина /Енциклопедія.—Перевидання  в Україні.—К.: НАНУ, 1995.—С.492-493). На основі Берестейського миру Австрія у таємному договорі зобов’язалася створити із Галичини й Буковини один коронний край.  

17 березня 1917 року в Києві постала Центральна Рада як репрезентація інтересів українства перед російським Тимчасовим урядом. Її головою було обрано професора Михайла Грушевського. Вона складалася «переважно з представників різноманітних політичних партій соціалістичного напрямку, орієнтувалась на ідею автономії України в складі демократичної російської республіки», а «прихильники ідеї державно-політичної самостійності знаходились у меншості і їхня аргументація ігнорувалась керівництвом Ради» (Салтовський О.І.Концепції української державності в історії вітчизняної політичної думки (від витоків до початку ХХ сторіччя)/Олександр Салтовський.—К.: ПАРАПАН, 2002.—С.338). М.Грушевський переконував: «Коли ми здобудемо автономію України: щоб наш край мав у себе дома в Києві законодатну свою думу (сойм) , свій виборний уряд (міністрів), вибраний всією людністю країни, тоді трудящий народ український буде по своїй волі порядкувати всім на Україні. Селяни і

робітники становлять більшість людності, вони зможуть мати більшість депутатів в українськім соймі таких, яких захочуть мати:з тямущих селян і робітників, і з тих людей освічених (інтелігентів), які боронять права трудя­щого люду» (Грушевський М. Хто такі українці і чого  вони хочуть /Михайло Грушевський.—М.: Т-во «Знання» України, 1991.- С.118 – 119).

Виховані як російські соціалісти керівники Центральної Ради не змогли збагнути того, що тамтешні «інтернаціоналісти» приховують під марксист­ською фразеологією заяложений російський імперіалізм, суть якого не відрізняється від імперіалізму царського. Чи міг допустити М.Грушевський, що його гасло «Україна не тільки для українців»  більшовики  перетворять в інше: «Україна тільки не для українців»? Якщо голова Центральної Ради турбувався, щоб українці не принижували громадян інших національностей, то більшовики докладали зусиль, що українці не піднялися вище від останнього місця за рівнем своєї безправності.

Центральна Рада як революційний орган не випереджала подій, а пленталася за ними, що було згубним у цих бурхливих часах. Найбільшим її здобутком був Четвертий універсал. Під тиском очевидних фактів, коли московські більшовики навально сунули на українські землі, Центральна рада прого­лосила незалежність Української Народної Республіки. Однак деякі положен­ня універсалу вражають неадекватною оцінкою навислої небезпеки. Він проголошує: «Одночасно з тим, коли армія буде демобілізовуватися, пору­чаємо розпустити солдатів, а після затвердження мирових договорів розпу­стити армію зовсім, на місце постійної армії завести народну міліцію, щоб наше військо служило обороні робочого люду, а не забаганкам пануючих верств» (Іванченко Р.Історія без міфів…-- С.566). Треба зважити, що доморощені соціалісти не зробили належних висновків навіть після відомої трагедії під Крутами. Не менше вражає таке прикінцеве положення універсалу про Установчі Збори: «Сей найвищий наш орган має рішати про федеративну зв’язь з народними республіками колишньої Російської імперії» (Там само.—С.569).

Зважмо, що керівники набагато менших посталих держав турбувалися про їхню незалежність, а не шукали  федерації, що в тих умовах була тільки дещо іншою формою знецінення державної незалежності.

Запрошені на допомогу німецькі й австро-угорські війська лише посилили незадоволення Центральною Радою. Останнього дня свого існування вона ухвалила Конституцію Української Народної Республіки – Основний закон держави з підназвою «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Конституція утверджувала народ як носія суверенітету, єдність і не поділь­ність держави, права широкого самоврядування земель, волостей і громад, надавала національним меншинам право «на впорядкування своїх культур­них прав у національних союзах. Стаття 69 зазначала: «Кожна з населяючих Україну націй має право в межах УНР на національно-персональну автономію, цебто право на самостійне устроєння свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР. Це є невід­німаєме право націй, і ні одна з них не може бути позбавлена цього права або обмежена в ньому» ( Слюсаренко А.Г., Томенко М.В.Історія  української конституції/ Анатолій Слюсаренко.—К.: Т-во «Знання» України, 1993.—С.83). Право національно-персональної автономії надавалося беззастережно великоруській, єврейській і польській національним меншинам, а білоруська, чеська, молдавська, німецька, татарська, грецька і болгарська національні меншини могли скористатися ним, якщо створять національний кадастр за підписом не менше 10 тисяч осіб. Безумовно, інститут національно-персональної автономії був своєрідною формою розв’язання національного питання, допомагав розв’язувати міжнаціональні суперечності, але він ускладнював управління в межах цілої держави. Щоправда, згодом цей досвід використали в нових державах Балтії.

На зміну Центральній Раді прийшов гетьман як виразник волі великих землевласників. Проте треба зазначити, що за неповних 8 місяців Павло Скоропадський чимало зробив для національного державотворення. Насам­перед Українську Державу визнали держави Центрального блоку, а також розпочалася переговори з низкою інших європейських держав (Румунією, Фінляндією, Данією, Швецією, Швайцарією, Іспанією та ін.). Більшовицька Росія також визнала нашу державу й зобов’язалася встановити дипломатичні відносини на консульському рівні. Гетьманський уряд упорядкував судову систему. Позитивні зміни відбулися в сферах культури й освіти. Чиновники змушені були вивчати українську мову. Противник нової влади В.Вин­ниченко визначає: «Книгарні, українські й неукраїнські, найкраще торгували українськими словниками та граматиками за тих чудернацьких часів скакання руської (російської. –О.Г.) реакції по-українськи» (Винниченко В. Відродження нації /Володимир Винниченко.- Ч.ІІІ. – Київ-Відень, 1920.—С.66). Були відкриті два державні українські університети (в Києві і Кам’янці-Подільському). У вишах запрацювали кафедри української мови, літератури  й історії. Заснована Українська Академія Наук  на чолі з видат­ним ученим Володимиром Вернадським. Створено український державний театр, Національний музей і Національну капелу.

Проте П.Скоропадський не мав підтримки серед населення. Д.Дорошенко пише: «Піддержували гетьманство і його правительство лише ті елементи українського громадянства, для котрих найдорожчою уявлялась державність, лад і порядок самі по собі, а не конче в українській національній формі, для котрих самостійність України уявлялась одиноким порятунком, а не сталим національним ідеалом. І саму державу українську розуміли лише в широкому територіальному розумінні, а не стисло національному»(Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. /Дмитро Дорошенко.— Ужгород , 1930.-- Т. 2.—С.86).

Інший погляд висловлював В.Винниченко:  «За винятком  одного чи двох міністрів , ніхто, як і сам гетьман, не розмовляє українською мовою. Весь гетьманський двір, що складається з російської «забубенної» офіцерні, старі російські бюрократи «істинно-руськими словами лаяли й висміювали й українську державу, й українську мову, й усе українське» (Винниченко В. Там само.—С.62). Він наголошує на приреченості гетьманського уряду, бо «українська нація не мала своєї буржуазії, тої кляси, з якою німецькому імперіалізмові було найзручніше й найприємніше «працювати» на Україні»  (Там само.—С.37). Цим скористалася реакційна російська буржуазія, яка створила Протофіс (Союз представників промисловості, торгу, фінансів, сільського господарства). До гетьманського уряду потрапили навіть відомі україноненависники, а на місцях до влади повернулися старі царські губернатори, жандармські офіцери, справники, поліцмейстери. Український Національно-Державний Союз політичних партій і організацій наголошував, що гетьманський уряд Ф.Лизогуба сформований з малоросів, якці «в часи українського національного поневолення покинули свій народ, пішли на службу московську і як ренегати ще й досі ненавидять українство», тому держава набуває антиукраїнського змісту (Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. – С.110).

Третьою формою державності періоду національно-визвольних змагань була Директорія УНР. Через місяць після усунення від влади гетьмана відбувся Трудовий конгрес, який затвердив Акт Злуки УНР і ЗУНР, що мало особливо важливе морально-політичне і правове значення для історії українського народу в ХХ ст. Керівництво ЗУНР докладало зусиль, щоб у складних умовах не лише проводити національне державотворення, а й забезпечувати оборо­ну. Була створена дисциплінована й патріотична армія чисельністю більше 120 тисяч вояків ( Кульчицький В.С. та інші. Там само.—С.183). Поряд з українцями в ній воювали австрійці, угорці, євреї та інші. Треба згадати добровільний єврейський курінь під командою Соломона Ляйнберґа, в якому за Україну воювало 1200 стрільців(Там само.—С.184). Проте агресивну полі­тику відродженої Польщі щодо ЗУНР підтримали впливові західні держави. Знесилена УНР була окупована більшовицькою Росією.

Як підсумок доречно погодитися з такою думкою: «Звичайно, правителі УНР і ЗУНР допустили чимало помилок, часто дуже серйозних. Але безспірним залишається те, що вони самовіддано намагалися відновити українську дер­жавність і діяли, хоч і не завжди послідовно, в інтересах усього україн­ського народу, а не поміщиків і капіталістів, як це посилено мусувала радянська пропаганда» (Там само.—С.191).

Українські землі захопили сусідні держави (більшовицька Росія, Польща, Румунія і Чехо-Словаччина). Проте боротьба за незалежність не затихала. Героїчно боролася «Холодноярська республіка» на землях під московсько-більшовицькою окупацією. Пробудилося українство Закарпаття, яке прого­лосило незалежну Карпатську Україну. Колишні борці за незалежність і патріотична молодь створили дієздатну Організацію Українських Націона­лістів, яка вела широку пропагандивну роботу, але не відмовлялася від терористичних методів боротьби проти польських і московських окупантів. У перші дні російсько-німецької війни 1941-1945 рр. революційні націона­лісти проголосили Акт відновлення державності (30 червня 1941 р.). Були створені Українська Повстанська Армія (1942 р.) і як революційний парла­мент Українська Головна Визвольна Рада на чолі з Кирилом Осьмаком, а також Українська Національна Рада.

Попри трагічні наслідки Другої світової війни для нашого народу треба звернути увагу на важливі здобутки. Возз’єднання українських земель, які були упродовж багатьох століть розділені кордонами чужих окупаційних держав, створювало можливості для координації національно-патріотичних сил у боротьбі проти найбільшого ворога – більшовицької Росії, керівництво якої вдалося до політично-правової мімікрії, домігшись для Української РСР місця в Організації Об’єднаних Націй як найвпливовішій міжнародній організації. Вже таке членство в ООН полегшувало міжнародно-правове визнання України як незалежної держави після проголошення незалежності і  підтвердження Акту проголошення назалежності на Всенародному рефе­рендумі (1991 р.).

                                            В и с н о в к и

1.Історичний аналіз державотворення на наших землях спростовує антиукраїнські концепції про бездержавність української нації, яка начебто почала формуватися лише кілька століть тому, і підтверджує висновок про тисячолітню тяглість нашого державотворення, що зазначено в Акті проголошення незалежності України й чинній Конституції.

2.Традиції українського державотворення походять від Київської великокняжої держави, яка була імперією українсько-руського народу, а землі майбутньої Московії входили до неї як північні колонії тубільних фінно-угорських народів, що згодом перемішалися з прибулими слов’янами.

3.Спадкоємцем Київської великокняжої імперії було Галицько-Волинське князівство (королівство), а також до певного часу Велике князівство Литовське, Руське (Українське) і Жемантійське, і в жодному разі ним не можна визнавати Володимирсько-Суздальське, а пізніше Московське князівство, що упродовж всієї історії демонструвало своє вороже ставлення до Києва, нашої держави і  українського народу.

4.Виникнення Запорозької Січі й утвердження Гетьманщини як української національної держави – це ще один доказ прагнення українців до само­стійного державного життя. Водночас їхня історія застерігає від будь-яких союзів з Москвою, що постійно ігнорує міжнародно-правові угоди і навіть елементарні правила моралі, спирається на традиції Золотої Орди.

5.Національно-державотворчий досвід українського народу не був втрачений після того, коли російська царська влада навально знищила наші державні утворення. Боротьба за відродження національної державності тривала в різних формах. На державотворчі позиції стала Українська Греко-Католийцька Церква на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким. На українських землях створювалися патріотичні організації, народився специфічний національний феномен «держави в державі» як відродження знизу форм державного життя, що проникало в різні сфери.

6. ХХ століття засвідчило, що наша нація спроможна подолати опір ворожих сил і відновити національну державу, яка прагне розірвати штучну прив’язаність до азіатської Московії й повернутися до традицій великої європейської родини цивілізованих націй.