У цьому місяці відбулося чергове засідання Громадської колегії при Міністрові оборони України



Під час роботи учасники зібрання розглянули питання щодо участі громадськості у діяльності Збройних Сил України в сучасних умовах, організації та формування робочих груп за напрямками роботи, узгодили організаційні питання життєдіяльності консультативно-дорадчого органу оборонного відомства, а також розглянули звернення громадських організацій, які виявили бажання працювати у складі Громадської колегії.
Крім того, в ході роботи учасники засідання підбили підсумки діяльності Громадської колегії у першому кварталі 2006 року.

Присутні на зборах заступник Міністра оборони України Володимир Пасько, директор Департаменту гуманітарної політики оборонного відомства Ілля Тищенко, а також голова благодійної організації “Кадет” Дмитро Матвійчук присвятили свої виступи аналізу нового формату взаємин між органами виконавчої влади та громадськості.

Про підсумки роботи колегії у першому кварталі поточного року присутніх поінформували голова об’єднання Лопата та голова її секретаріату Андрій Гайсинський. За їхніми словами, з проханням допомогти у вирішенні нагальних питань щодо проходження військової служби, деяких видів забезпечення різних категорій військовиків, обчислення пенсій, санаторно-курортного та медичного забезпечення ветеранів, офіцерів запасу та у відставці секретаріат колегії за три місяці поточного року отримав близько сімдесяти звернень громадян.

Переважну більшість зауважень громадян було враховано і за сприяння членів Громадської колегії та посадовців оборонного відомства вирішено в індивідуальному порядку як у центрі, так і на місцях. Втім, за словами учасників засідання, сьогодні ще немає стабільної системи виконання вимог чинного законодавства, наказів та директив керівництва Міністерства оборони та Генерального штабу ЗС України у різних галузях життєдіяльності військ, а також у сфері соціального захисту військовослужбовців та військових пенсіонерів.

За результатами обговорення було наголошено на доцільності залучення членів Громадської колегії до роботи в колегії оборонного відомства та прийому громадян його керівництвом, до діяльності контрольної комісії з розподілу житла, а також до участі у громадських заходах, які проводяться оборонним відомством.

З метою усунення вакууму інформації щодо переваг євроінтеграції та вступу України до НАТО була висловлена пропозиція щодо консолідації зусиль оборонного відомства та потенціалу Громадської колегії, а також наголошено на необхідності запровадження власного інтернет-ресурсу. Для оперативної та ефективної взаємодії Громадської колегії з посадовцями міністерства та Генштабу, запропоновано клопотати щодо визначення контактних осіб у департаментах й управліннях на рівні перших заступників начальників.

В ході роботи було також ухвалено рішення щодо проведення низки тематичних засідань Громадської колегії, присвячених найбільш актуальним та проблемним питанням життєдіяльності Збройних Сил України.

На завершення засідання його учасники підтримали звернення об’єднань громадян щодо нагородження державними відзнаками осіб, які виявили героїзм та мужність під час попередження надзвичайних ситуацій з ядерними відходами, а також в ході виконання миротворчих місій.

Крім того, до складу Громадської колегії при Міністрові оборони України було прийнято нових членів, зокрема, громадські організації: Міжгалузева асоціація з розвитку відомчого зв’язку “Відомчий зв’язок”, Аерокосмічне товариство України, Асоціація “Реалізації та захисту прав і законних інтересів юридичних та фізичних осіб”, Міжнародна Ліга “Матері і сестри – молоді України”.

Прес-служба МОУ

Примітка: До складу Громадської колегії при Міністрові оборони України (очікується її перейменування у Громадську раду) входить радник Голови НРУ Петро ПРОЦИК, що дає нам можливість ініціювати розгляд питань, що становлять наші цінності.

Російські експерти про перспективи уряду Віктора Януковича


 
Призначення Прем’єр-міністром України Віктора Януковича та формування нового уряду навколо Партії регіонів не могло не викликати широкого резонансу. І особливий інтерес викликає реакція останні події в Україні з боку російської громадськості. Не секрет, що чимало російських політиків та політологів принаймні публічно покладали на перемогу Партію регіонів надії стосовно різкої зміни офіційного курсу України. Зокрема, ішлося про те, що в разі перемоги Партії регіонів Україна відмовиться від вступу до Північноатлантичного альянсу, заявить про приєднання до Єдиного економічного простору Білорусі, Казахстану та Росії, запровадить російську мову як другу державну, змінить свій державний устрій з унітарного на федеративний тощо. Тепер з’явилася реальна можливість побачити, чи були подібні сподівання виправданими. Отже, слід простежити, яким чином російські експерти коментують майбутнє уряду Віктора Януковича.
Одразу кидається в очі та обставина, що російські експерти налаштовані до своїх колишніх сподівань досить неоднозначно. Так, лише завідувач відділом України та Криму Інституту країн СНД Кирило Фролов упевнений, що новий уряд у своїй діяльності виконуватиме передвиборні обіцянки Партії регіонів. Він заперечує, що, підписавши Універсал національної Єдності, В.Янукович відмовився від задекларованого під час виборчої кампанії проросійського політичного курсу. Свою думку експерт пояснює тим, що Універсал не має юридичної сили. Водночас, за словами К.Фролова, Партії регіонів вдалося змусити Президента України погодитися з тим, що рішення про вступ України до НАТО має ухвалюватися на всеукраїнському референдумі, що практично унеможливить даний геополітичний крок. Крім того, експерт покладає надію на те, що новий віце-прем’єр Дмитро Табачник, що опікується гуманітарною сферою, не ставитиме питання про вихід Української православної церкви з-під підпорядкування Московському патріархатові (у інтерпретації Фролова – „не підтримуватиме розколу”). Щоправда, К.Фролов висловив побоювання, що „донецькі технократи” недооцінюють значення гуманітарної політики. Свідченням цьому він вважає те, що парламентський комітет із питань культури та духовності нова коаліція віддала „помаранчевим” силам („уніато-філаретівцям”).
Інші політологи поки що не беруться прогнозувати, яким чином зміниться офіційний політичний курс України у зв’язку із затвердженням нового уряду. Зокрема, саме таку позицію зайняли директор Московського інституту політичних досліджень Сергій Марков та директор Фонду ефективної політики Гліб Павловський.
На думку С.Маркова, Партія регіонів являє собою олігархічну структуру, а в інтересах російських олігархів – балансування між Росією та Заходом. Політолог відзначив при цьому здачу В.Януковичем у процесі підготовки та підписання Універсалу своїх позицій стосовно державного статусу російської мови, а також повну непрогнозованість поведінки нового уряду стосовно НАТО, ЄЕП та державного устрою. Водночас, на думку політолога, повна відмова В.Януковича від своїх передвиборних обіцянок може поставити хрест на майбутньому самої Партії регіонів. Цікаво, що С.Марков одразу після згоди Президента України Віктора Ющенка на внесення кандидатури В.Януковича на посаду керівника уряду подібно до К.Фролова висловився про повну зміну української внутрішньої та зовнішньої політики. Однак, після ознайомленні із текстом Універсалу та персональним складом уряду його позиція, як бачимо, змінилася.
Г.Павловський переконаний, що новий коаліційний уряд фактично поховав „помаранчевий проект”, а разом із ним – і стратегію подальшого розширення НАТО на Схід. Водночас політолог відзначає, що В.Януковичу довелося піти на жорсткі поступки Президентові щодо НАТО, ЄЕП, федералізму та повноважень уряду. Крім того, на думку Г.Павловського, сам принцип формування Кабінету Міністрів може призвести до того, що в Україні фактично функціонуватимуть два уряди: перший з них, на чолі із Прем’єр-міністром, опікуватиметься економікою, а другий, на чолі з Президентом – зовнішньою політикою. За таких умов стабільної роботи нового уряду навряд чи слід очікувати.
Думки російських депутатів залежать від їхньої партійної приналежності. Зокрема, депутат Московської міської думи від правлячої партії „Єдина Росія” Тетяна Портнова з оптимізмом припустила, що новий уряд відстоюватиме права російськомовного населення, і взагалі усвідомить, що „в України немає іншого шляху розвитку, крім союзу з Росією”. Незалежний депутат Держдуми РФ Сергій Попов заявив, що В.Янукович тепер „отримав можливість не на словах, а на справах продемонструвати відданість проросійському курсові”, і вказав при цьому на те, що у тексті Універсалу було зафіксоване „підвищення статусу російської мови” (очевидно, малося на увазі посилання на Європейську хартію регіональних мов та мов меншин).
Більш скептично до можливості зміни офіційного курсу України налаштовані представники радикально-націоналістичного флангу російської політики. Серед них – віце-спікер Держдуми РФ Сергій Бабурін, депутати Держдуми від партії „Родіна” – Андрій Савельєв та від ЛДПР – Олексій Островський. Щоправда, усі вони несподівано легко як для націонал-патріотів зійшлися у тому, що завершення формування нового уряду дозволить стабілізувати політичну ситуацію в Україні.
С.Бабурін розглядає рішення В.Ющенка подати на затвердження кандидатуру В.Януковича як тактичний маневр, а підсумки формування нового складу Кабінету Міністрів – як тактичний виграш Президента України. Парламентар прогнозує, що у разі, коли Президент спроможеться „приєднати В.Януковича до свого курсу”, то він тим самим „вб’є Партію регіонів”. Крім того, у разі глибокого конфлікту між В.Ющенком та В.Януковичем останнього, на думку С.Бабуріна, одразу відправлять у відставку.
А.Савельєв висловив сумнів, що В.Янукович поведе себе як „принциповий” політик і залишиться вірним своїм передвиборним політичним гаслам. Підставою для таких побоювань депутат називає відсутність чіткої ідеології у Партії регіонів. Подібно до С.Бабуріна, А.Савельєв пророкує швидке закінчення кар’єри В.Януковича у разі його відмови від виконання основних програмних положень.
На думку О.Островського, незважаючи на перемогу В.Януковича, Росії не слід відмовлятися від жорсткої економічної політики стосовно України, передусім у галузі ціни на газ. Водночас депутат висловив сподівання, що новий уряд надасть кращі можливості російським компаніям для участі у приватизаційних процесах в Україні, а також відмовиться від перегляду наявних результатів приватизації.
Отже, тон коментарів переважної більшості російських експертів є досить стриманим. Це, очевидно, зумовлено тим, що вони не можуть передбачити, яким чином зміниться політика України. Адже під контролем Президента України та блоку „Наша Україна” опинилися такі важливі блоки, як зовнішньополітичний, силовий (включаючи оборонну політику) та значною мірою гуманітарний. Судячи з переліку основних вимог російської сторони до українського керівництва, наведених у вступі, надії у разі повернення до влади Партії регіонів покладалися саме на зміну офіційного курсу у цих блоках. Отже, можна стверджувати, що принаймні на нинішньому етапі приєднання до коаліції частини блоку „Наша України” справді забезпечило деяку збалансованість державної політики України.
 
Гліб Макаров, Служба комунікації ЦП НРУ

Дорогою від правди до любові

     Спека відступила перед натиском дощових фронтів, що потужно почали свій наступ. Початок презентації книги отця Івана Лещика, призначений на полудень, виявився не спекотним, а по-рідному лагідним та українським. У приміщенні бібліотеки ім. М. Кропивницького зібралися численні прихильники, котрих ледь умістив зал. Духовний та піднесений настрій присутніх запанував після спільного виконання молитви та виступу владики Ігоря. Він наголосив: презентація книги "Дорогою від правди до любові" отця Івана Лещика - визначна подія як у житті церковної громади Свято-Пантелеймонівської парафії УАПЦ, так і для мешканців Миколаєва. Миколаївці не перенасичені українською поезією, та ще такого рівня.

     Багато творів о. Івана Лещика прозвучало у виконанні тріо, акомпанемент - гітара Олександр Сороков. Щирі слова про автора та його поезії прозвучали з вуст поета Валерія Бойченка, голови товариства "Просвіта" Надії Огренич, голови громадської організації "Наша доля" Василя Фляка, письменника Анатолія Малярова, народного депутата України Юрія Діденка. Але духовним натхненником та провідником у цей день був член Миколаївської рухівської родини отець Іван Лещик та його поезії.

     Вірші колишнього рухівця, що присвятив себе служінню Богу, в цей день в його виконанні проникали в душевні глибини, збуджували щирі відчуття. Слухаючи поезії книги "Дорогою від правди до любові", присутні в залі мандрували сторінками української історії, відкриваючи не знані її сторінки. Відкриваючи раз у раз нові незримі і зрозумілі тільки автору події.

     Душевно українським був у цей день настрій учасників презентації. Ліризм та патріотичність поезії сприяли цьому, а виконання тільки поглиблювало її сприйняття. Поетичні рядки багатьох повернули в цей день до батьківських домівок, у дитинство, запалили в душах вогонь любові до рідного краю.

Я люблю тебе, краю мій милий,
Понівечена земле оця,
Де козацькі прадавні могили
Не розорені ще до кінця...

     Мандруючи творчими стежинами о. Івана Лещика, хотілося повертатись знову і знову до його поезії, де болить душа за нашу українську долю.

Я єсть народ, якого правди сила
Потоптана чужими чобітьми,
На всі світи кричала, голосила,
Бо так хотіла вирватись з пітьми.

     Перемагало вічне і здорове прагнення бути вільною нацією, гордими за своє одвічне я. Живе воно і в нашім поколінні, Воно й сьогодні недруга ляка Оте прадавнє "Слава Україні!" З хохла і нині робить козака!

     А завершився цей полуденний вечір виступом отця Івана із поезією, що близька і співзвучна українцям з їх романтизмом та вірою у перемогу добра.

Куплю собі хатинку край села,
Щоб був садок і виноградні лози,
Щоб за вікном щодня паслися кози
І щоб стежина в річечку вела.
Щоб на одвірках - крейдяні хрести,
Неподалік щоб церківця біліла,
І щоб душа ніколи не зміліла
Глибинами такої простоти.
Сокрирою рубатиму дрова
І воду сам носитиму відерцем,
А як подбаю жити з чистим серцем,
Виважуючи вчинки і слова!
Старання ті молитвою скріплю -
З колін було завжди до Неба ближче,
І як не все на світі продали ще,
Я саме ці скарби собі куплю.

     Всі учасники зустрічі-презентації отримали книгу з автографом автора.

Юрій Діденко, Народний депутат України

До роковин вшанування пам´яті українських героїв-повстанців, які загинули у селищі Базар, нині Житомирської області

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

стосовно Другого зимового походу Армії УНР у жовтні – листопаді 1921 року

     У листопаді цього року виповнюється 84 роки від  Другого зимового походу Армії УНР, який став останньою відчайдушною спробою інтернованих формувань збройних сил УНР ввести в Україну свої  військові частини, об´єднати всі партизанські загони, поширити збройне повстання на всю територію радянської України, і вимести звідти більшовицьку владу.
     В Україні ситуація на той час була була дуже важкою. Впродовж 1920 – 1921 років  тривала жорстока "воєнно-комуністична" політика з репресивними каральними акціями та примусовим, із застосуванням військової сили, вилученням хліба та інших продуктів. На  підтвердження  наведемо  показовий фрагмент  із листа В. Леніна  до командувача Південним фронтом М. Фрунзе: "Тов. Бухарін каже, що урожай на Півдні прекрасний. Тепер головне питання всієї радянської влади, питання життя і смерті для нас, - зібрати з України 200-300 млн. пудів".
     Селянинові дозволялося залишати собі всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, більшовицька партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—20 % «здобичі».
У відповідь на це більшість селян зовсім припинила виробництво. Водночас із загостренням дефіциту продуктів харчування великі райони України охопила посуха, наслідком чого став голод 1921-1923 рр., що забрав життя сотень тисяч людей.
     Така політика породжувала масовий спротив. Але повстання, що стихійно вибухали проти грабунку і знущань більшовицької влади, були не координовані. Орудували повстанці невеличкими групами, збираючись  при потребі у великі з’єднання і розпускаючись, коли минала потреба, щоб легше було переховуватись. Повстанці відбивали обози з награбованим майном і реквізованим хлібом, влаштовували  залізничні  катастрофи, чинили атентати  проти комісарів та більшовицьких активістів.
     Для керівництва повстанням у Києві в березні 1921 р. створюється Центральний Український Повстанський Комітет на чолі з українським старшиною І. Андрухом, делегованим в Україну ще наприкінці 1920 р. По всій Україні виникають губернські, повітові, міські і сільські повстанкоми. Вони розгорнули формування збройних загонів і підпільних груп.
     На території Польщі урядом УНР був сформований спеціальний орган - Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ). Очолив ППШ досвідчений фахівець партизанської боротьби, генерал-хорунжий Ю. Тютюнник, що був одним із героїв першого Зимового походу і мав значний вплив серед повстанців на Україні.
     За даними ППШ, в Україні на цей час нараховувалось 42 великих партизанських загони. 
     Серед них виділялися: загін Заболотного (район дій Ольвіополь - Балта), чисельністю - до 6000 багнетів і шабель, 6-8 гармат, кулемети; загін Струка (Коростень - Житомир - Козятин), до 3000 осіб; загін Брови (Новомосковськ - Павлоград), 3000 багнетів, 1000 шабель, 27 кулеметів, гармати; загін Мордалевича (Радомишльський повіт), до 1220 багнетів; формування Бондарчука, Завгороднього і Хмари (Черкащина), до 1200 багнетів; загін Удовиченка (Полтавщина), до 1000 багнетів; "Надбузька Повстанська дивізія" (Гайсинський і Уманський повіти), до 4000 багнетів і шабель. 
     Крім того, діяло повстанське з´єднання Н. Махна (до 30 тисяч осіб). Щоправда, воно не підлягало ППШ і дотримувалось власної тактики, а в серпні - зазнало поразки.  
     У чекістських донесеннях значилось, що "загальна кількість бандитів у 1921 р. досягла 40 тисяч чоловік".
     Діапазон дій повстанських формувань був надзвичайно широкий: бойові операції проти цілих з´єднань, окремих загонів і залог регулярної Червоної армії, диверсії на комунікаціях і засобах звязку, терористичні акти проти партійних і радянських працівників та активістів, зрив постачання продовольства з України, пропаганда і агітація, збір розвідувальної інформації.  
     Партизансько-підпільному рухові протидіяли регулярні війська Червоної армії та загони чекістів. На липень 1921 р. у безпосередній близькості до польського кордону розташовувалось 126 000 багнетів і 22 000 шабель. Додатково кордонна охорона складала 15 000 багнетів і 1 000 шабель. Вони здійснювали каральні акції щодо мирного населення. По селах проводилася мобілізація молоді до Червоної армії. З дезертирством велася шалена боротьба: ув´язнювались родини втікачів, конфісковувалося їхнє майно, спалювалися оселі, спійманих втікачів розстрілювали. 
     Закінчення війни на фронтах дозволило більшовикам кинути на придушення повстанців значні сили радянських військ і органів держбезпеки, кращі частини на чолі з уславленими воєначальниками - М. Фрунзе, В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком. 
     Міністерство закордонних справ УНР у донесенні-огляді Головному Отаманові від 10 вересня 1921 р. інформувало: "Починаючи з середини серпня, большевицьке командування підводить безпосередньо під кордон (на відтинок Проскурів-Камянець-Могилів-Ямпіль-Бірзула) багато нових піших і кінних частин з відповідною кількістю артилерії і інших різних допомогаючих родів військ... Большевицьке командування до бувшої раніше на Правобережжі в певному стратегічному угрупованні Червоної армії підтягує значні сили з Москви, Лівобережжя і Кавказу".
     Нарощуючи потужність ударів по повстансько-підпільному руху, більшовики нищили повстанські загони, викривали їх керівні органи та підпільні групи в містах. На початку осені більшість повстанських формувань було ліквідовано. Переважною їх  формою стали невеликі маневрові загони, які нараховували кілька десятків осіб і діяли здебільшого у лісовій місцевості.  
     Дослідник Г. Бурнашов підрахував, що чекісти разом з частинами Червоної армії у  1921 р. зліквідували: "бандитських" отаманів - 444, рядових - 29612. В боях з ними захоплено 5 гармат, 266 кулеметів, 8898 гвинтівок, 392 револьвери та 169 бомб... Важко уявити, - зазначає він, - щоб такою величезною кількістю зброї могли володіти "банди". Ні, це була всенародна боротьба за свою свободу, за незалежність своєї держави!". 
     У такій ситуації проходила підготовка визвольного походу Армії УНР.
     Армія УНР яка, не втративши своєї єдності і боєздатності в листопаді 1920 р, перейшла кордон Польщі у доброму моральному стані,  після переходу на її територію була роззброєна та інтернована. Всього в таборах на 20 січня 1921 р. нараховувалося 17464 старшин і козаків. Згодом чисельність інтернованих в польських таборах зростала, і на кінець 1921 р. сягала близько 30 тисяч чоловік. 
     Інструкцією Міністерства військових справ Польщі від 2 грудня 1920 р. було внормоване правне становище армії. У ній армія УНР трактувалася як дружня та союзна. Інструкція зобов´язувала польську адміністрацію забезпечити відповідні умови перебування інтернованих у таборах: організувати харчування та медичне обслуговування, підготувати необхідну кількість бараків. 
     Офіційна Варшава опинилася у вельми незручній ситуації. Поляки не хотіли іти на повний розрив союзницьких стосунків з українцями, оскільки відновлення УНР як буфера з    Росією для Польщі залишалося життєво важливим питанням. З цих міркувань польські військові власті, які допускали можливість нового антибільшовицького походу, сприяли здійсненню планів українського керівництва. 
     Але на перешкоді були вимоги Москви до Польщі дотримуватися умов Ризького договору, яким заборонялось існування антирадянських збройних угрупувань на території Польщі. 
     У цій критичній ситуації С. Петлюра продемонстрував високу політичну зрілість і розуміння того, що єдиним шансом, який давав надію на звільнення України від більшовицької окупації, було продовження співпраці з Польщею. Тому докладав усіх зусиль для її зміцнення.   
     Все ж таки, польська сторона дозволила використовувати інтернованих українських старшин і козаків як посланців в Україну, а також звільнити з таборів 2 тисячі українських вояків та забезпечити їх необхідною амуніцією для походу на Україну і підняття широкомасштабного антибільшовицького повстання.
     Незважаючи на те, що польська сторона не надала необхідної кількості обіцяних коней, озброєння та спорядження, що в умовах ранньої зими лише половина козаків була відповідно взута та одягнена, після неодноразового відкладання терміну початку походу,  наприкінці жовтня 1921 р. похід все-таки розпочався. 
     25 жовтня з нагоди початку походу, С. Петлюра послав Ю. Тютюннику (призначеному на той час командувачем Української повстанської армії) листа такого змісту:  "п. Генерале! Виряжаючи Вас, Повстансько-Партизанський Штаб та старшин і козаків на велику справу звільнення Батьківщини нашої від московського ворога, від щирого серця хочу побажати успіху в тій тяжкій боротьбі, яку прийдеться провадити на Україні. Прошу передати старшинам і козакам мій привіт, а при розпочаттю справи з´ясувати їм всю історичну вагу та патріотичне значіння того великого акту самопосвяти, який вони виявляють, вирушаючи в Україну, щоб від ворогів її звільнити та розпочати працю для національно-державної відбудови її. Щасти Боже і Вам, і всім старшинам, і козакам, що вирушають в далеку та тяжку дорогу, успіху і слави на добро і щастя нашій Батьківщині".   
     Перебіг походу такий.
     Ю. Тютюнник із Штабом виїхав зі Львова до Рівного 29 жовтня.  
     2 листопада 1921 р. з села Балашівка, що біля самого польсько-радянського кордону, він доповідав С. Петлюрі: "До п. Головного Отамана! Подільський загін (під командуванням підполковника Палія) 700 чол. (мав бути кінний), 200 рушниць, 10 000 набоїв, 5 кулеметів, 4 стрічки з набоями і 5 - без набоїв, з 25  на 26 - перейшов Збруч (лише 12 кінних). 27 - занято Кам´янець-Подільський і Проскурів. Волинський загін генерал-хорунжого Янченка разом з штабом генерала Тютюнника 900 козаків, 417 рушниць, набоїв 70 000, 32 кулемети з набоями і стрічками, 300 шабель, 15 списів, 500 ручних гранат. 35% роззуті (босі), 50% без шинелей, одяг решти козаків старий і подертий. Великий брак відчуваємо в білизні. Від 1-ї повстанської групи Гулого донесень не поступило. Тютюнник".   
     Згідно плану виступило три групи: Волинська - головна, під безпосереднім командуванням Ю. Тютюнника, Подільська - під командуванням підполковника М. Палія; Бессарабська - генерала А. Гулого-Гуленка, яка була ще в стадії формування. Загалом вони нараховували до 1500 осіб.   
     Першою виступила Подільська група підполковника Палія. 25 жовтня вона перетнула радянський кордон в районі Гусятина і з безперервними боями здійснила 1500-кілометровий рейд окупованою ворогом територією через Проскурівський, Летичівський, Любарський повіти, повертаючи на північ у Житомирський і Коростенський повіти, а потім - на південний схід, на м. Малин та с. Бородянку. Але їй не вдалося з´єднатися з Волинською групою для спільних операцій, хоч і сходились вони з протилежних боків в одному бою з більшовиками під с. Леонівкою, не знаючи про це самі.
     Цей прикрий факт нез´єднання груп мав фатальні наслідки, особливо для Волинської групи. 
     17 листопада Подільська група сягає сіл Гута Катюжанська та Вахівка під Києвом, але змушена була повернутися на захід і 6 грудня перейти польський кордон. 
     Бессарабській групі доручалося відвернути увагу ворога від головного угруповання Ю. Тютюнника. Але, перейшовши 19 листопада 1921 р. з околиць Бендер на радянську територію, вона зіткнулася з переважаючими силами ворога і після кількаденних виснажливих боїв, зазнавши чималих втрат, змушена була відійти на територію Румунії.  
     Повстанський загін ген. В. Нельговського, що перейшов в Україну ще в ніч з 19 на 20 вересня 1921 р., мав завдання налагодити зв´язок між Волинською групою Тютюнника і повстанськими загонами Волині. Діючи у складних умовах ворожого переслідування, що скеровувалось діючим в загоні агентом, загін втратив зв´язок зі штабом і не зміг виконати завдання, а з боями і великими втратами відступив за кордон.  
Самостійно діяв також загін Гопанчука, який мав зв´язатися з поодинокими повстанськими загонами і підіймати місцеве населення. Загін пробився на Шепетівку, пройшов міста Славуту, Полонне та Брусилів і 24 листопада досягнув села Гурівщина, що на Житомирському шляху в 25 кілометрах від Києва, маючи намір з´єднатися з головними силами.  
Головна Волинська група під командуванням Ю.Тютюнника перейшовши кордон в ніч на 4 листопада 1921 р., 7 листопада здобула Коростень.
 Однак втримати місто не вдалося. Більшовицьке командування кинуло проти Волинської групи двотисячну дивізію Котовського.  Під натиском переважаючих сил ворога група відступила на північ від Коростеня на Дідковичі з подальшим маневром на південь в район Радомишля, а потім на північний схід на Київщину.
     Набагато сильніший ворог скрізь чекав на них - на всіх маршрутах і у всіх важливих пунктах. Як свідчать учасники рейду, "не було дня, майже не було години, щоб не було бою. Якщо не більші маневрові бої з частинами Червоної армії, то дрібні сутички з окремими відділами чону, чека, міліції".
     Втративши надію з´єднатися з Подільською групою Палія і не відшукавши загону Нельговського, Ю. Тютюнник, виключаючи можливість дальшого руху вглиб України, вирішив повернути назад до кордону.
     Було неможливо відірватися від кінноти ворога, а до того ж в кожному селі були червоні відділи і треба було пробивати собі шлях з боями.
     Як згадує учасник цих подій  Р. Сушко: "План, рішучість, хоробрість, консеквентність - все було, але був масово міцніший ворог, а що найголовніше - він уже чекав на нас".
     Постійний ворожий натиск, безперестанні бої без сну і відпочинку, голод, сильні морози, бездоріжжя, надлюдська перевтома до решти виснажували напівроздягнуте, майже беззбройне українське вояцтво. Лише фанатична віра в боротьбі за волю допомагала переносити ці нелюдські умови. 
     17 листопада під селом Малі Міньки в районі містечка Базар група опинилася в оточенні. В запеклім бою, що став останнім боєм Повстанської армії, понад 400 вояків загинуло, понад 500 потрапили в полон, 360 із яких більшовики розстріляли. Вони були засуджені до страти Комісією Особливого відділу Київського військового органу 22-23 листопада 1921 року. Страчених під Базаром за поданням СБУ реабілітовано за висновком Генеральної прокуратури. 
     Отже, Другий Зимовий похід, що мав за мету скоординувати повстанські дії і призвести до повалення радянського режиму на Україні, за складних і несприятливих обставин та під тиском цілої низки причин закінчився трагічно і не приніс очікуваних результатів. 
     Він став останньою відчайдушною і героїчною спробою Армії Української Народної Республіки  (УНР) у листопаді 1921 р. збройним шляхом відновити українську державність.
     Але героїзм і самопожертва учасників походу в ім’я виборення  української державності, їх патріотизм і любов до України залишаються взірцем виконання обов’язку перед народом і державою.
     Українці повинні зробити все, щоб не допустити повторення трагічної історії і зробити кроки до демократичної держави, підтримавши на виборах кандидата від опозиції.
     Перше  вшанування  пам’яті героїв Базару здійснили житомирські  рухівці  ще  90-го року.
     З 2003 року діє Оргкомітет з підготовки та проведення заходів вшанування пам’яті українських героїв – повстанців, які загинули у селищі БАЗАР нині Житомирської області, в його роботі бере участь Народний Рух України.
     Оргкомітет передбачає низку заходів серед яких головним є урочистості по вшануванню пам’яті загиблих на місці – у с. БАЗАР об 11.00 19. 11. 05. Планом передбачені також інформаційні заходи.
     На виконання Указу Президента № 793/2005, яким  передбачено проведення заходів щодо увічнення пам´яті видатних діячів Української Народної Республіки та Західно - Української Народної Республіки, Оргкомітет звернувся в Секретаріат  Президента та до віце-прем’єр-міністра В. Кириленка з пропозицією провести відзначення цієї сумної дати на державному рівні.
 
Радник Голови НРУ                                                                Петро Процик
 
 

Слабкість влади, чи Симоненко - пророк ?

Одною із резонансних подій минулої неділі, яка буде з кожним днем обростати все новими документальними фактами та подіями -призначення директорів на державні підприємства : Кам´янський та Косарський спіртово-горілчані комбінати.Інформовані джерела, свідчать про те, що вони є перевірені вроботі "дерибанщики" самого Медведчука, інтереси котрого вЧеркащині представляє народний депутат Тимошенко із Сміли.Тому не дивуйтеся, якщо кримінальна справа на Кам´янськогокерманича, щойно порушена за його "проффесіоналізм" черезкілька днів буде скасована обласною прокуратурою, так якновий прокурор області Лісовий привіз на Черкащину ще одного"проффесора" - Могильного - з братньої Чернігівської області івсучив його облдержадміністрації "генеральним" радником поспиртово-горілчаним темам, в тому числі і кадровим. Крім цихпитань він відповідав на "громадських засадах" за поставку вобласть "лівого" спирту, "лівих" акцизних марок , виробництво зцих компонентів необлікованої горілки , її реалізацію та роздачухабарів керівникам місцевої та київської влади, які "кришували" іпродовжують "кришувати" таке цинічне обкрадання України таукраїнського народу. До речі, цього радника на попередній роботіколектив лише після звернення до президента Ющенка В.А. витуривза зловживання з роботи,, бо всі звернення до обласного прокурораЧернігівської області Лісового закінчувалися черговими звільненнями робочих. В Черкаській облдержадміністрації цей "проффесор" отримав робочий кабінет поруч із заступником губернатора, який нині перебуває на лікуванні. Що це ? Випадковість, чи реалізація спецоперації "кучмістів" проти "помаранчевої" революції ?Чи початок практичного втілення пророчих слів лідера комуністів Петра Симоненка про те , що прихід нової влади - це просто черговий перерозподіл майна , в тому числі і державної форми власності , про які ми згадали. Інформовані джерела свідчать, що боротьба за контроль над спиртово-горілчаними підприємствами області ведеться між двома заступниками губернатора : Косминою та Овчаренком , ЯКИМ однопартійці зі штабу "біло – блакитних” дали команду тримати під контролем усі високоліквідні підприємства. Цей штаб готовий фінансувати (і вже профінансував і викупив у нової "чесної" влади три посади керівників обласного рівня та десятки посад в районах) купівлю любої їм потрібної посади через квоти горе-прибічників Майдану - соціалістів .Чи рекордна слабкість влади? Бо як розцінити відмову керівниками державних підприємств пускати на територію державного підприємства перших керівників району ?Чи за таку владу боролися учасники виборчого процесу на підтримку Ющенка В. А. ?А вже розпочалася підготовка до чергових виборів...І дуже тривожно стало, коли в один і той же день, 2 липня Ющенко В.А. і Янукович В.Ф. зібрали своїх прибічників і перший зал був напівпорожній, а в іншому місці не було де і яблуку впасти. Це і є оцінка авторитету влади.Р.8. Всі місцеві дійові особи - активні учасники "помаранчевої" революції на стороні біло-блакитних.Резюме: перемога біло-блакитних над "помаранчевими" в боротьбі за контроль над самою бюджетоформуючою - спиртово-горілчаною галуззю області - з "сухим рахунком -2:0.Народний депутат, член партійної групи НРУ Олександр Ткаленко.

ПОРАДИ СТОРОННЬОГО ЩОДО РЕФОРМУВАННЯ ЗБРОЙНИХ СИЛИ УКРАЇНИ

КОМІСІЯ З ПИТАНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ І ОБОРОНИ,ПРИ ЦЕНТРАЛЬНОМУ ПРОВОДІ НРУ ПРОДОВЖУЄ ПУБЛІКАЦІЮ ПРОБЛЕМНИХ СТАТЕЙ.
Одним із головних факторів, що впливають на безпеку держави та на її обороноздатність, є підготовка людських ресурсів, здатних володіти сучасною зброєю і технікою та організовано її застосовувати при необхідності.
Висловити свою точку зору з питань підготовки людських ресурсів для Збройних Сил України спонукали ряд причин. Серед них:
відсутність в програмах допризовної підготовки юнаків загальноосвітніх навчальних закладів питань, які стосуються підготовки та ведення війни, збройної боротьби та воєнних дій;
відсутність системи підготовки викладачів з воєнної науки та її галузей, як це передбачено для  вивчення фізики, математики, біології тощо;
неспроможність системи військової освіти забезпечити в повному обсязі набуття військовими фахівцями цільних знань щодо підготовки та ведення збройної боротьби;
відсутність підручників з воєнного мистецтва, в тому числі з оперативного мистецтва і стратегії.
Аналіз програми допризовної підготовки юнаків показує, що вона зводиться до загального вивчення проходження військової служби та оволодіння деякими елементами застосування зброї і техніки. Часто допризовну підготовку юнаків здійснюють не спеціально підготовлені фахівці. В кращому випадку це колишні військовослужбовці, звільнені з лав Збройних сил, або офіцери запасу, які не проходили службу в армії. В більшості ж випадків це викладачі фізичного виховання, праці тощо. Зрозуміло, що така підготовка не прививає любові до Армії, а навпаки, відвертає охоту до служби і примушує молодих людей “косити” від неї.
Священний обов‘язок щодо готовності захищати свою державу від зазіхань на суверенітет, територіальну цілісність та недоторканість державних кордонів і втручання у внутрішні справи Батьківщини стає не те, що не почесним, але й не бажаним.
Що стосується підготовки викладачів, то якісна характеристика науково-педагогічних працівників військових навчальних закладів свідчить, що їх становлення, в своїй більшості, проходить за схемою: професійна підготовка у військовому інституті (училищі) за вузькою спеціалізацією, служба у військах на різних посадах, інколи не за фахом, повернення в навчальний заклад на викладацьку роботу в якості носіїв практичних знань. Тобто, викладацький склад військових навчальних закладів не готувався цілеспрямовано, а формувався як “доморощений”. Такі фахівці “натаскані” практикою за принципом “роби, як я”, тобто, курсант чи слухач вміє те, що вміє викладач. При цьому наукова теорія, яка має бути основою підготовки фахівців втрачає своє визначальне значення. Недостатня увага до розвитку теорії рано чи пізно приведе до втрати набутого досвіду та розривів в безперервному процесі наукової спадкоємності. Крім того, досвід свідчить, що до навчальних закладів, в тому числі на викладацьку роботу, не завжди потрапляють найкращі офіцери не тільки з професійної точки зору, але й з точки зору моралі.
Безумовно, така система передачі практичних знань не є прогресивною і може привести до різкого зниження наукового кругозору тих, хто навчається. Це, в свою чергу, приведе до зниження боєздатності Армії, що вже починає спостерігатися в нашій молодій Державі.
Про неспроможність нинішньої системи військової освіти забезпечити належний рівень знань свідчить аналіз існуючої системи військової освіти, пов‘язаної з воєнним мистецтвом. Він показав, що вона здійснюється етапами, окремими частинами, часто взаємно не пов‘язаними і не завершеними.
Відомо, що війна це таке суспільне явище, яке торкається усіх сторін життєдіяльності держави взагалі і кожної людини зокрема. Основним змістом війни на сучасному етапі залишається збройна боротьба поруч з боротьбою економічною, політичною, інформаційною тощо. Основним змістом збройної боротьби є воєнні дії. Основним змістом воєнних дій є організоване застосування зброї і техніки особовим складом законно створених військових формувань супротивних у збройній боротьбі сторін.
Війна, збройна боротьба та воєнні дії обслуговуються відповідними теоріями воєнної науки.
Теорію і практику підготовки та ведення воєнних дій охоплює воєнне мистецтво - основна галузь воєнної науки.
В загальноосвітніх закладах, як уже наголошувалося, питання теорії воєнного мистецтва не розглядаються і випускники шкіл чи інших загальноосвітніх навчальних закладів, в тому числі військових ліцеїв, вступають до військових навчальних закладів, щоб стати танкістами, артилеристами, тощо, а не навчитися мистецтву підготовки та ведення воєнних дій.
Із військового училища чи інституту випускається офіцер, добре підготовлений як солдат, що досконало на практиці володіє зброєю і технікою, яка знаходиться в його підрозділі.
Що стосується закономірностей, характеру, принципів, способів підготовки і ведення бою чи операції, то, м‘яко кажучи, у випускників такі теоретичні знання знаходяться на дуже низькому рівні. Практично випускник, наприклад, загальновійськового училища, за спеціальністю загальновійськовий командир, може здійснювати підготовку бою на рівні механізованого взводу чи роти.
Наступна сходинка у оволодінні військовими знаннями – Академія, факультет підготовки фахівців оперативно–тактичного рівня, де порівняно не велика частина офіцерів поповнює знання тактичного рівня (тактики) набуті в інституті і під час практичної діяльності та набуває знань оперативного рівня (оперативного мистецтва). Випускник факультету підготовки фахівців оперативно-тактичного рівня на практиці повинен вміти здійснювати підготовку і ведення бою частини, з‘єднання та операції оперативного об‘єднання.
Після подальшого проходження служби, уже незначно менша частина офіцерів знову вступає до Академії на факультет підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня, де вони поповнюють знання оперативного рівня (оперативного мистецтва) та набувають знань стратегічного рівня (стратегії). Випускник факультету підготовки фахівців оперативно-стратегічного рівня на практиці повинен вміти здійснювати підготовку і ведення операцій оперативного та стратегічного об‘єднання і збройної боротьби в цілому.
Така система підготовки військових фахівців та фахівців, чия діяльність пов‘язана зі збройним захистом держави, не забезпечує отримання цілісних знань з теорії воєнного мистецтва та інших галузей воєнної науки, що негативно вливає на боєздатність Збройних Сил і оборону держави в цілому. Вона розшаровує офіцерський склад на ту частину, яка володіє основами теорії воєнної науки і ту, яка володіє тільки певною обмеженою частиною основ воєнної науки, що може привести до того, що в певний час в певному місці може не виявитися потрібних фахівців. Досвід свідчить, що відсутність фундаментальних знань з будь-якої науки, а особливо з воєнної науки, ускладнює швидку перепідготовку фахівців за іншими спеціальностями в разі термінової необхідності.
Розробка сучасних, особливо національних, підручників з тактики, оперативного мистецтва, стратегії і воєнного мистецтва і забезпечення ними навчальних закладів стала проблемою, що потребує негайного вирішення.
Гострою проблемою, яку теж потрібно терміново вирішувати, став розвиток фундаментальних воєнно-наукових теоретичні розробок. Існуюча система воєнно-наукових досліджень вичерпала свої можливості і потребує реформування.
Удосконалення системи військового навчання та виховання, на думку автора, має йти шляхом уточнення навчальних програм в існуючих навчальних закладах та передбачення:
в загальноосвітніх закладах - вивчення основ теорії воєнної науки поруч з набуттям практичних навичок, пов‘язаних з особливостями служби в Армії та інших військових формуваннях;
у військових інститутах Видів Збройних Сил України з факультетами (кафедрами) згідно родів військ і спеціальних військ та системою курсів підвищення кваліфікації – розширення знань з основ теорії воєнної науки, воєнного мистецтва, особливо тактики (теорії і практики підготовки і ведення бою підрозділів, частин, з‘єднань та їх тактичних груп);
у Національній академії оборони України - на факультетах підготовки фахівців оперативного рівня за видами Збройних Сил, факультеті бойового забезпечення і логістики, гуманітарному факультеті і факультеті підготовки військових педагогів - розширення знань з основ теорії воєнної науки, воєнного мистецтва і, особливо, оперативного мистецтва (теорії і практики підготовки і ведення операцій оперативних об‘єднань); на факультеті підготовки фахівців стратегічного рівня, а також курсах перепідготовки і підвищення кваліфікації - розширення знань з основ теорії воєнної науки, воєнного мистецтва і, особливо, стратегії (теорії і практики підготовки і ведення операцій стратегічних об‘єднань і збройної боротьби в цілому);
здійснення підготовки військових педагогів в два етапи. Перший етап - підготовка спеціаліста у військових інститутах чи академії за відповідним фахом. Другий етап – підготовка військового педагога на педагогічному факультеті Національної академії оборони України. На педагогічний факультет слід зараховувати офіцерів, що мають педагогічні здібності, як випускників  військових інститутів і факультетів Академії так і тих, що проходять службу у військах та штабах усіх рівнів;
укомплектування загальноосвітніх закладів  військовими педагогами, що закінчили загальновійськові факультети Інституту Сухопутних військ з правом, на конкурсній основі, займати посади у військових інститутах чи факультетах Академії. Для підняття престижу викладацької праці первинна посада викладача має бути не нижча майора;
реформування науково-дослідницьких закладів так, щоб їх структурні підрозділи відповідали структурі воєнної науки та її галузям. Це дасть можливість здійснювати наукове супроводження функціонування усіх видів діяльності Збройних Сил України.
Впровадження в життя цих пропозицій дозволить скоротити загальний термін підготовки військових фахівців на один рік за рахунок структуризації і систематизації знань, що необхідні для військових фахівців, удосконалення системи навчання, уточнення існуючих навчальних програм та ліквідації повторів під час навчання.

                                                                            Микола  Гончарук

кандидат воєнних наук, професор

ПРО ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ

     Помаранчева революція відкрила всьому Світові, що в Україні протягом всього періоду незалежності йшла запекла боротьба між колоніальним минулим – проімперськими силами, підтримуваними Російським капіталом, та майбутнім – силами молодої національної демократії проти повернення України в новоколоніальний стан, і що першу перемогу у грудні 2005 року над ворогами Українського народу здобула змужніла українська демократія, що прагне до вільного розвитку української нації.
     Перемога – 2004 дає Україні шанс стати дійсно українською, самобутньою та самодостатньою країною, очиститись від патологічних явищ колоніального надбання для чого, у першу чергу, треба вирішити мовне питання.
    Звичайно, поважаючи роль рідної мови в житті кожного громадянина України, треба підкреслити, що для всіх громадян України українська мова має бути не лише сухою державною мовою, а й офіційним національним понятійним апаратом, який має закладатися в наукові праці, в чинне законодавство, в нормативні акти для повсякденної роботи працівників державних органів всіх гілок влади, науково-дослідних установ, навчальних закладів тощо.
    Актуальність вирішення цього питання продиктована тим, що, нажаль, у продовж 15 останніх років старий понятійний апарат панував і продовжує панувати в державних нормативно-правових актах, якими щоденно користуються сотні тисяч наших співвітчизників. Укорінюючись в головах державних чиновників старий понятійний апарат стає звичним і зручним та створює ілюзію недоцільності його переосмислення і непотрібності проведення реформ в багатьох життєво-важливих сферах українського суспільства.
    Так, наприклад, в Законі України „Про основи національної безпеки України” немає терміну „нація” і він не відносить націю до об’єктів національної безпеки, хоча нація – це стійка спільність людей, яка історично склалася на базі спільної мови, території, економічного життя, психологічного складу, спільності культури, а підтримка і захист цієї стійкої спільності людей являє собою самий головний життєво важливий національний інтерес, який треба задовольняти у першу чергу, постійно і безперервно. Тому і програвала Україна у боротьбі зі старим радянським минулим, що на державному рівні якось соромилися слова „нація”.
Також з незрозумілих причин цей закон не визнає об’єктом національної безпеки і національну економіку, а стратегічні і енергетичні підприємства України опинилися в міцних обіймах російського капіталу, що небезпечно для національного суверенітету.
    Як не дивно, Закон України „Про основи національної безпеки України” оперує таким поняттям ще зі сталінських часів, як „захист національних інтересів” (див. додаток). Так, наприклад, національна безпека визначається як „захищеність життєво важливих інтересів людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам”.
     На жаль, ніхто не задає запитання, чому ми розглядаємо лише „захищеність”, а не задовольняння національних інтересів, яке включає у себе і захищеність. Чому ми розглядаємо саме „реальні загрози” та „потенційні загрози” національним інтересам”, хоча згідно з Коротким тлумачним словником української мови видавничого центру „Просвіта” 2004 року видання, стор.162 „загроза” тлумачиться як „можливість небезпеки”, тобто „потенційна загроза” – це „небезпека”, яка за певних умов може перетворитися у загрозу. За аналогією – „воєнна небезпека” за певних умов може перетворитися у „воєнну загрозу” і треба мати на увазі, що „воєнна небезпека” існуватиме завжди, доки держави не визнають, що війна – це злочин проти людяності та людства, а будуть вважати війну продовженням своєї політики у спосіб збройної боротьби і матимуть засоби для її ведення. Зрозуміло, що коли воєнна небезпека перетвориться в воєнну загрозу, тоді від неї треба захищати свої національні інтереси.
      Оскільки „захист” є складовою „задовольняння” національних інтересів, то „задовольняння” національних інтересів має бути головним напрямом діяльності держави, спрямованим на всебічне забезпечення потреб нації, а ми чомусь говоримо лише про „захист” і це хибно, бо для „захисту” держава будує систему лише захисту. Під час м’ясної і бензинової кризи ми пересвідчились, що українська система „захисту” не спрацьовує, тому в Україні необхідно сформувати систему задовольняння національних інтересів.
      В законі вживається чомусь словосполучення „реальна загроза” національним інтересам, а одним словом це – „загроза”, тому що нереальна загроза – це „небезпека”. На загрозу треба реагувати миттєво і адекватно, тому щоб протистояти воєнній загрозі держава має готуватися заздалегідь, а в Україні, з огляду на нафтову, фінансову і м’ясну кризи, такої підготовки немає, бо ми не побачили ніякої ролі Служби безпеки України, Антимонопольного комітету, Державної митної служби, Державної податкової служби, Держкомрезерву, Міністерства економіки, Міністерства фінансів тощо, тобто тих органів, які складають воєнний устрій держави і відповідають за енергетичну, фінансову та продовольчу безпеку України. Весь удар за неспроможність держави до протистояння загрозам прийняла на себе Прем’єр-міністр України і це погано, бо система задовольняння національних інтересів в Україні не побудована, а успадкований Україною старий воєнний устрій держави вчасно не запобіг кризам, не витримав випробовування і не задовольнив потреби селян у паливі під час посівної та бензинові потреби національного споживача.
     Таким чином, ми бачимо, що стара державна система захисту національних інтересів не працює, бо ніхто не знає, якими критеріями вимірюється „захищеність” того, чи іншого національного інтересу, невідомо, хто слідкує за зміною параметрів цих критеріїв і хто відповідає за своєчасне виявлення небезпечних змін параметрів і подання запобіжних пропозицій. І взагалі, мало хто знає, що ані якісних, ані кількісних параметрів „захищеності” національних інтересів в Україні, просто немає, тому державні служби працюють не системно, а в пожежному режимі, проте їх співробітники регулярно отримують велику заробітну плату, а життєво важливі національні інтереси України залишаються незахищеними і не     задовольняються.
       Такий воєнний устрій не відповідає потребам України і його треба реформувати. З огляду на понятійний апарат треба докорінно переробити Закон України „Про основи національної безпеки України”, замість поняття „захищеність” ввести поняття „задовольняння”, яке має конкретні кількісні і якісні економічні та фінансові параметри, які вимірюються в фізичних величинах, затвердженими Кабміном, та конкретною сумою у гривнях, затвердженою Верховною Радою України. „Захист” залишається лише важливою складовою цілісного процесу задовольняння національних інтересів України, а Україна позбудеться впливу сумнозвісного сталінського гасла „защита государственных інтересов требует ...”, під прикриттям якого Сталін готував світову війну і здатен був спалити в ній більшість людства для перемоги так званої „світової пролетарської революції”. Ми добре пам’ятаємо, як пролетарська держава під цим гаслом проводила розстріли невинних, переселення народів, геноцид, голодомор, агресивну імперську політику, мілітаризацію економіки, торгівлю зброєю, утримував політичні режими сателітних держав, вів гонку озброєнь, нарощував зброю масового знищення, планував третю світову війну та вів регіональні війни. Тобто робила все, що було шкідливо Українському народові, тому треба, нарешті, зрозуміти, що є нація, є національні інтереси, які потребують задовольняння, а захист – це лише частина безперервного процесу задовольняння.
     Так, наприклад, у сфері продовольчої безпеки України є сумнозвісний „споживчий кошик” або прожитковий мінімум громадян України, що є життєво важливим національним інтересом. Цей інтерес вимірюється конкретною сумою у гривнях, затвердженою Верховною Радою України. Тож, хто і як визначає „захищеність” прожиткового мінімуму? Зрозуміло, що не Служба безпеки і не Міністерство внутрішніх справ. Споживчому кошику потрібна не захищеність, а конкретне його наповнення, тобто мова йде про ефективність роботи економіки України та Кабміну або про процес задовольняння цього національного інтересу, який має конкретні показники ефективності роботи економіки за певний період, наприклад, розмір валового національного продукту чи рівень інфляції, чи, наприклад, скільки вироблено за рік і продано молока, масла, м’яса, птиці, пшениці тощо, або, яке наповнення має державний бюджет. При від’ємних економічних показниках цей національний інтерес не можна задовольнити і тут на його „захист” виходять ліві сили, бо розуміють, що всі хочуть їсти і пити, і починають вимагати від Уряду збільшити прожитковий рівень.
Інший приклад. Кучма продав росіянам стратегічно важливі нафтопереробні підприємства і ціни на пальне вже визначає не ринок України, а російські нафтові компанії. Де ж були СБУ, Антимонопольний комітет, Генеральна Прокуратура, Держкомрезерв, розвідка, коли у квітні-травні 2005 року в Україні сталася бензинова криза і Кабмін не зміг напередодні посівної задовольнити дешевим пальним селян, хоча це є життєво важливим національним інтересом, який не є задоволений і захищений.
Антинародному режиму Кучми не потрібно було задовольняти національні інтереси, бо, як було ним заявлено, національна ідея в Україні не спрацювала, проте всупереч його намаганням терплячий Український народ вижив сам по собі і героїчно працюючи без належної оплати праці підняв національну економіку. Тому інтереси свого сімейного клану Кучма задовольняв, а не захищав, відбираючи у держави її стратегічні підприємства. Тому через залежність від поставок нафтопродуктів з Росії суверенітет України став вразливим, розвиток сільського господарства загальмованим, продовольча безпека України поставлена під питання, виникли передумови інфляції.
     Обрання Віктора Ющенка Президентом України дозволяє очистити суспільство від важкого історичного надбання часів панування Кучми і створити дійсно українську державу, де не буде брехні, а кожен може чесно працювати, вільно говорити і називати речі своїми назвами. Тому аналіз дій нового Уряду на чолі з Юлією Тимошенко доводить, що держава, нарешті, переходить від „захисту” національних інтересів до їх „задовольняння”, а значить підходить до необхідності приведення воєнного устрою держави до оптимальних структур та їх функцій, розрахованих саме на „задовольняння національних інтересів”, що передбачає чітке визначення функцій кожного відповідного органу воєнного устрою держави для підтримання конкретних параметрів процесу задовольняння того чи іншого життєво важливого національного інтересу.
     Це означає наведення порядку в державному секторі економіки, прозорість і чесність діяльності Уряду в керуванні національною економікою, очищення її від тіньових корумпованих схем, визначення актуальної пріоритетності національних інтересів, завершення економічної реформи, адміністративної реформи, визначення прогресивних схем регулювання національного ринку та ціноутворення.
     Тут вчасно було б згадати зміст статті 3 Конституції України, що має пряму дію: „Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю”... „Держава відповідає перед людиною за свою діяльність”. Якщо відверто, від змісту цієї статті до реального життя досить велика відстань навіть у мирний час. Тому вони дійсно стануть цінностями, коли буде організовано незворотній процес їх задовольняння.
     Стосовно воєнної реформи в Україні – її не було і вона не була передбачена.
     За 14 років своєї незалежності Україна мала стільки військових реформ, скільки було міністрів оборони. Ганебно те, що кожна чергова реформа ставала черговим збільшенням коштів оборонного відомства на утримання центрального апарату та на чергове зростання пенсій для окремих груп звільнених офіцерів, дозволяла генералітету “приватизацію” військового майна і військових земель та призводила до збільшення соціальної нерівності серед військових пенсіонерів в Україні.
      Тому не дивно, що Л.Кучма проголошував одну маленьку популістську фразу: “Реформування Збройних Сил України є створення мобільної, не обтяжливої для держави сучасної армії, здатної виконувати конституційне завдання з оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності”. 
      Проте фахівці знають: Збройні сили утримуються на штатах мирного часу і штатах воєнного часу, що тягне відповідні дії та різні обсяги коштів. Якщо збройні сили на штатах мирного часу ще можна вважати “мобільною, не обтяжливою для держави сучасною армією” для виконання окремих завдань, то збройні сили воєнного часу – це основна мобілізаційна військова міць держави, саме яка і здатна “виконати конституційне завдання з оборони України, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності” та яка, нажаль, іноді у мирний час за умов нестачі коштів вибухає своїми ракетно-артилерійськими складами. Тобто збройні сили воєнного часу – це та оборонна інфраструктура країни, яку держава створює у мирний час із залученням до цього всього наявного потенціалу національної економіки. Для функціонування збройних сил воєнного часу держава накопичує матеріально-технічні ресурси, державні резерви, стратегічні запаси та необхідну чисельність людських мобілізаційно навчених резервів. Отже, про яку “необтяжливу армію” йшлося з вуст Л.Кучми важко зрозуміти, якщо державні мужі не знають, на вирішення яких оборонних завдань та які обсяги коштів потрібно щорічно закладати в державному бюджеті, – на утримання збройних сил мирного часу чи збройних сил воєнного часу? Це питання є головним каменем спотикання українського генералітету, який вперто зберігає успадкований від радянської воєнної машини застарілий воєнний устрій держави, чим заганяє у глухий кут соціальні проблеми військовослужбовців. Не можна тримати Міністерство оборони України на одному бюджетному фінансуванні без необхідних джерел надходження позабюджетних коштів від виробничих потужностей воєнної промисловості, виробництва зброї та торгівлі нею, тобто на хронічній нестачі коштів. Бо, як показує історичний досвід, хибна оцінка державою власних можливостей неминуче веде до стратегічних прорахунків, втрат й до страждань власного народу, що тепер маємо з сотнями тисяч військових пенсіонерів. Надалі такий стан Міністерства оборони України в умовах ринкової економіки при хронічній нестачі коштів державного бюджету, розвалених або приватизованих олігархами стратегічних підприємствах, розореному сільському господарстві є нелогічним, а будь які реформування у військовій сфері за старого воєнного устрою приречені на провал. Ось чому проведення воєнної реформи є нагальною потребою, оскільки в результаті воєнної реформи Україна отримає реструктуровану національну економіку, де оборона країни буде не тягарем для державного бюджету, а суб’єктом національної економіки, державний сектор якої буде джерелом державних оборонних замовлень. До виконання державних оборонних замовлень буде залучатися виробничий потенціал регіонів і за рахунок виконання конверсних замовлень задовольнятимуться головні потреби населення і інфраструктури регіонів, здійснюватиметься накопичення державних матеріальних резервів, стратегічних запасів, підготовка території і мобілізаційної інфраструктури відповідно до вимог державного стратегічного планування, а це довгострокові робочі місця, добробут населення та нові економічні можливості регіонів.
     Таким чином, буде можливим досягнути певного балансу щодо видатків та надходжень коштів від розвитку національної системи оборони в загальній системі задовольняння життєво важливих національних інтересів.
 
Віталій ЛАЗОРКІН, полковник у відставці,
директор Громадського інституту стратегічних досліджень та впровадження перспективних програм “ПЕРСПЕКТИВА”
 

Рада Івано-Франківської крайової організації Народного Руху України прийняла заяву про політичну ситуацію

Рада Івано-Франківської крайової організації Народного Руху України, що відбулась 8 липня 2004 року в приміщенні Народного Руху, у прийнятій заяві про політичну ситуацію в Україні напередодні президентських виборів ще раз наголосила на необхідності докладення максимуму зусиль для доведення до кожного виборця Прикарпаття політичної позиції та програмових засад Віктора Ющенка й вироблення твердого переконання в його перемозі на президентських виборах. В заяві також йдеться про постійну потребу забезпечення повної поінформованості населення стосовно подій, що відбуваються, з метою проведення чесних, прозорих виборів Президента України восени цього року. Як зазначив голова крайової організації Народного Руху, народний депутат України Роман Ткач, президентська кампанія Віктора Ющенка стартувала відмінно, однак, зважаючи на те, скільки вже за останніх 4 дні поширено негативної інформації про Ющенка, очікувати , що все й надалі піде гладко, на превеликий жаль, не можна. Радою Івано-Франківської крайової організації також вирішено провести 15 серпня 2004 року в Івано-Франківську урочисту конференцію Народного Руху з нагоди 15-ї річниці створення крайової організації на Івано-Франківщині та відзначити ветеранів Руху й активних молодих людей за сумлінну корисну працю.

Заява Івано-Франківської крайової організації НРУ "Про політичну ситуацію напередодні президентських виборів

Зважаючи на складні суспільно-політичні обставини, що склалися сьогодні в Україні, наявність антидемократичної, антидержавної правлячої влади, важких економічних умов, масових порушень конституційних прав і свобод громадян, крайова організація Народного Руху України закликає усі патріотичні, демократичні та реформаторські сили напередодні президентських виборів пройнятися відповідальністю за майбутню долю України. Слід докласти максимум зусиль для забезпечення повної поінформованості та проведення роз’яснювальної роботи серед населення стосовно подій, що відбуваються, й сприяти підготовці та проведенню чесних, прозорих виборів Президента України восени цього року. Одним з найголовніших завдань є доведення до кожного виборця Прикарпаття політичної позиції та програмових засад Віктора Ющенка й вироблення твердого переконання в його перемозі на президентських виборах. Не короткотермінові успіхи у політичному житті та отримання влади повинно стимулювати усіх національно свідомих людей до дії, але палка любов до власної країни та небайдужість до її майбутнього. Тим, хто хоч якось сумнівається у власному призначенні та позиції стосовно свого вибору, настав час визначитися: бути серед глядачів чи в команді учасників, надалі обговорювати питання шансів кандидатів чи, можливо, наважитись випробувати силу віри на собі й спробувати власноруч вплинути на майбутнє своєї держави. Сьогодні Народний Рух України ще раз закликає мешканців краю до консолідації своїх зусиль в діяльності, спрямованій на утвердження в Україні демократичного устрою, на розбудову громадянського суспільства з гідним, європейського рівня добробутом та належною повагою до основних прав і свобод кожної людини! Ми творці власної історії! Не втрачаймо свій шанс! Слава Україні! Голова крайової організації Роман Ткач Народного Руху України 8 липня 2004 року

Українсько-російські взаємини: міфи та реальність

Ще не вщухли баталії виборчої кампанії, як уже на перший план постали питання майбутніх орієнтирів нової влади як у внутрішній, так і зовнішній політиці.

Напевно, сьогодні всіх найбільше цікавить питання: «Чи відбудуться в Україні реальні зміни і який шлях розвитку обере нова влада?» Очевидним є факт, що гасло «Потрібні зміни!» для України на цьому етапі є чи не найактуальнішим і в першу чергу воно є важливим у сфері зовнішньої політики.

Про необхідність чіткого визначення своєї позиції у зовнішній політиці та надання конкретних сигналів з боку нового українського керівництва у цій сфері красномовно свідчить низка закордонних візитів новообраного Президента України, яку вже встигли назвати «західним турне».

Яких реальних змін від нас очікує все демократичне співтовариство? Україну бачать у майбутньому як надійного, прогнозованого та стабільного партнера.

Україна ж і український народ очікують від нової влади та новообраного Президента В.Ющенка, що у зовнішній політиці першоосновою для прийняття рішень стануть національні інтереси України, чого, до речі, не спостерігалося в діях його попередника.

Це ті зміни та постулати, якими всенародно обраний Президент і сформований уряд відкриватимуть нову сторінку історії незалежної України та на яких будуватимуться відносини з усіма без виключень зовнішніми партнерами.

Якщо проаналізувати зовнішню політику України, то, напевно, найбільше овіяні туманом майбутні українсько-російські взаємини, а точніше сказати — навколо наших взаємин штучно складено найбільше міфів. Це й не дивно, адже, по-перше, українсько-російські відносини за весь історичний період є найбільш тісними, а по-друге, свою справу зробили політтехнологічні задумки під час виборчої кампанії, що були спрямовані не на знаходження точок дотику, а навпаки — на протиставлення Схід — Захід. І сьогодні з упевненістю можна стверджувати: завезені політтехнологічні задумки не спрацювали, бо їхнє втілення неминуче призвело б до драматичних подій в українській історії.

Про важливість зняття штучно створених бар’єрів і розвінчання міфів в українсько-російських відносинах, особливо в економічній і гуманітарній сферах, свідчить перший закордонний візит Президента України В.Ющенка до Російської Федерації, який відбувся 24 січня цього року.

Вступаючи в нову фазу українсько- російських відносин, доречно було б згадати і розвіяти деякі міфи, які штучно насаджені громадськості як в Україні, так і в Російській Федерації. Їх неодноразово доводилося чути під час виборчої кампанії, і їх, на жаль, деякі політики намагаються асоціювати з новою владою.

Міф I. З обранням Ющенка Президентом українсько-російські економічні зв’язки будуть розірвані.

Напевно, безглуздішого міфу важко було придумати. Тільки така влада, яка відверто не бажає для свого народу добробуту, руйнуватиме зв’язки з одним із найбільших і традиційних партнерів.

У той же час доречно згадати часи прем’єрства Віктора Ющенка. За часів урядування Ющенка експорт товарів з України до Росії зріс за 2000 рік на 47,6%, а темпи росту товарообігу були найвищими саме з Російською Федерацією.

Згідно зі статистичними даними Мінекономіки, опублікованими у збірнику «Моніторинг макроекономічних та галузевих показників», можна простежити досить цікаву динаміку торговельних відносин між нашими державами.

В млрд.дол. США                                1999    2000    2001    2002    2003    2004

Експорт товарів та послуг до Росії 4,56      5,56     5,74     5,51     6,51      7,9

Імпорт товарів та послуг з Росії      5,79       6,0       6,02     6,57     8,95    11,6

Сальдо торговельних стосунків    -1,23     -0,44    -0,28     -1,06   -2,44   -3,7

Особливу увагу привертає сальдо торговельних стосунків між Україною та Росією.

Загальновідомим є факт, що ефективність діяльності уряду проявляється, серед іншого, в тому, щоб збільшити зовнішньоторговельний оборот і в той же час — зменшити негативне сальдо в торгівлі, тобто більше продавати, ніж купувати.

Якщо подивитися на ці показники у наведеній вище таблиці та порівняти їх за 2000 чи 2001 рік, коли прем’єр-міністром України був В.Ющенко, і 2004 рік, який став «піком кар’єри» В.Януковича, то одразу згадуються все ті ж національні інтереси, про які йшлося на початку. Отже, направленість роботи попереднього уряду Януковича, зокрема в питанні зовнішньої торгівлі, не відповідала національним інтересам України, що, між іншим, не можна сказати про роботу керівництва Російської Федерації.

Таким чином, нова влада, як на мене, працюватиме на збільшення торговельного обороту між нашими країнами, як і з іншими партнерами, але таке збільшення не може бути однобоким — для забезпечення інтересів однієї сторони. Зростання товарообігу повинне забезпечувати інтереси обох партнерів і виходити з національних інтересів кожної сторони.

У той же час нова влада використовуватиме у своїй політиці принципи рівноправ’я в питаннях як інвестування, так і приватизації. Для нас неприпустимою є ситуація, коли переваги в конкурсі на приватизацію віддаватимуться кільком кланам, незважаючи на кращі пропозиції з боку інших можливих інвесторів, незалежно від того, яку країну вони представляють. Не секрет, що за деякі промислові об’єкти російська сторона пропонувала значно кращі ціни, аніж ті, за якими врешті-решт вони були придбані українськими кланами. Ми раз і назавжди відійдемо від практики лобіювання вузько кланових інтересів окремих промислово-фінансових груп.

Важливим питанням економічної співпраці між Україною та Російською Федерацією є, безперечно, енергетична сфера й зокрема транспортування нафти та газу. Навколо створення так званого газотранспортного консорціуму точиться надзвичайно багато розмов усіх зацікавлених сторін. Ні в кого не викликає сумнівів той беззаперечний факт, що тісній співпраці України як транспортера цього енергоносія, Росії як добувача та третіх країн як споживачів — немає альтернативи. У той же час кожна країна повинна враховувати виключне право власності на природні монополії своїх партнерів, якою, серед іншого, є й газотранспортна система.

Окремо хочеться відповісти на побоювання того, що українсько-російські економічні зв’язки можуть постраждати від вступу України до СОТ. Не є таємницею, що Україна має отримати статус країни з ринковою економікою та завершити процес вступу до Світової організації торгівлі. Попри всі заяви наших внутрішніх опонентів вигоди від цих кроків для української економіки очевидні. Але одночасно це вигідно і для наших російських партнерів, адже вступ до СОТ з її чіткими правилами дисциплінує українську економіку. Це поставить край грі з імпортними квотами, запровадженню всіляких технічних бар’єрів, надмірних ставок мита на окремі групи товарів. Це сприятиме й російським експортерам.

Дехто в Росії побоюється, що Україна ввійде до СОТ раніше за Росію і після цього почне гальмувати вступ Росії до цієї організації. На це можна відповісти, перефразуючи знаменитий вислів Ейнштейна про Бога. Можливо ми, українці, хитрі, але ж не зловмисні. Хоча, якщо комусь все-таки здається, що ми будемо перешкоджати вступу Росії, треба сідати за стіл переговорів і домовлятися.

Що ж до подальшого поглиблення українсько-російських відносин в економічній сфері, то, на мою думку, варто було б не декларативно, а реально підійти до питання створення зони вільної торгівлі між нашими країнами. При цьому не обов’язково створювати якісь штучні об’єднання, які подекуди не мають нічого спільного з економікою, а виглядають скоріше як геополітичні проекти. Для реалізації ідеї створення зони вільної торгівлі достатньо російській стороні ратифікувати підписану ще у 1994 році в Москві в рамках СНД угоду про створення зони вільної торгівлі. До речі, Україна ратифікувала цю угоду 1999 року.

У той же час мова про запровадження зони вільної торгівлі може вестися й у рамках ЄЕП, але на рівні не декларацій, а реального її втілення. Що ж до глибшого співробітництва в ЄЕП, то Україна повинна співпрацювати в рамках ЄЕП до тієї межі, до якої дозволяють національні інтереси України й зобов’язання, які Україна взяла на себе відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Крім того, угоду про формування ЄЕП необхідно ретельно проаналізувати як із погляду економічних інтересів України, так і щодо відповідності чинному законодавству України.

Міф II. Інтеграція України до ЄС остаточно віддалить Україну від Росії.

Це питання окремі політики намагаються поставити ще й у площині «або ЄС, або Росія».

Спростовуючи цей надуманий міф, хотів би, в першу чергу, відзначити, що це питання потрібно переводити у площину «і ЄС, і Росія». Тобто нова влада, рухаючись у євроінтеграційному напрямі, однаково розвиватиме партнерські стосунки як із країнами — членами ЄС, так і з Росією та іншими країнами.

Що ж до питання інтеграції України до Європейського Союзу, то це є обґрунтоване прагнення будь-якої європейської держави, якою, безперечно, є Україна. Інша справа, що попередня влада тільки декларувала бажання України інтегруватися до ЄС, а реальні кроки здійснювала в іншому напрямі, і це, звичайно ж, неоднозначно сприймалося представниками Європейського Союзу. Зараз же є впевненість, що з приходом до керівництва Україною В.Ющенка це питання не просто стане на порядок денний, а перейде в робочу площину.

Чого вимагає такий крок? Від напрацювання максимально чіткої системи регуляторної політики до подальших реформ бюджетної політики, адміністративної та судової реформ. Стільки ж, якщо не більше, зусиль треба докласти, щоб головною в податковій сфері стала її не фіскальна, а заохочувальна сторона. Ну й насамперед — боротьба зі стоглавою гідрою корупції. Роботи безмежно багато.

Але достеменно відомо, що кожен крок на цьому шляху покращує умови існування бізнесової сфери. Це створює сприятливу атмосферу як для наших підприємців, так і для закордонних. І чи не в першу чергу — для російських. Одночасно, що дуже важливо, має відбуватися встановлення прозорих і однакових для всіх правил приватизації паралельно із закріпленням непорушності прав власника. Знову-таки, риторичним виглядає запитання про вигоди російської сторони. Ми, зрозуміло, маємо на увазі доброчесних підприємців, а саме про таких мають дбати обидві наші держави.

У той же час Російська Федерація ніколи не декларувала свого прагнення інтегруватися до ЄС, більше того, неодноразово доводилося чути якраз протилежні декларації. Саме тому закинутий колись одним з українських політиків заклик «у Європу разом з Росією» не має нічого спільного з прагненнями обох країн.

Щоб завершити надуману проблему євроінтеграції України з погляду російського фактору, хотів би зупинитися ще на одному не менш важливому моменті. Інтеграція до Європейського Союзу передбачає не тільки та не стільки вступ до ЄС в економічному чи політичному розумінні, йдеться також про досягнення стандартів країн — членів Європейського Союзу та приведення законодавства у відповідність до права ЄС.

На запитання: «Чи хотіла б Росія на своїх західних кордонах мати справу з партнером, який досяг чи наблизився до стандартів Європейського Союзу?» — відповідь буде однозначно ствердною. Більше того, ці стандарти не можуть бути відкинуті і російською стороною, адже питання стоїть про добробут власних громадян. Вважаю, що в цій сфері в наших країн знайдеться багато спільних тем для обговорення.

Міф III. НАТО — ворожа структура для Росії.

Питання співпраці України з НАТО лежить, у першу чергу, в площині гарантування безпеки нашої держави від зовнішнього втручання. На сьогодні НАТО залишається єдиною дієвою організацією колективної безпеки, що існує у світі. Саме тому євроатлантична інтеграція України повинна стати одним з головних зовнішньополітичних пріоритетів України. Крім того, не можна забувати важливого моменту — критерії членства в НАТО містять не тільки вимоги щодо військового компоненту, вони включають і політичні (права людини, демократизація), і економічні (ринкова економіка) критерії, а отже, працювати є над чим.

Аналізуючи спектр відносин кожної європейської держави з НАТО, можна вибудувати таку гаму стосунків: антагонізм і повне неприйняття, прохолодне ставлення, партнерські відносини, членство в НАТО. Обидві наші держави перебувають у фазі партнерських стосунків. Можливо, у нас вони тісніші, але й Росія має інтенсивні взаємини з цією структурою. Росія вже є сусідом НАТО на кордонах із Польщею та країнами Балтії, раніше — з Норвегією. Хіба із вступом до НАТО цих країн Альянс став ворожою до Росії структурою? Звичайно ні, більше того, відносини Росії з Північноатлантичним альянсом постійно поглиблюються. Нам давно потрібно збагнути одну істину — часи холодної війни давно минули, зараз на порядку денному питання безпеки громадян від спільного ворога, яким є тероризм.

Міф IV. Президент Ющенко заборонить в Україні використовувати російську мову.

Коли мені доводиться чути цю тезу, то інших почуттів, окрім обурення, в мене не виникає. Чи може хоч хтось звинуватити Україну в тому, що в нашій країні не реалізуються права національних меншин, особливо щодо вільного використання рідної мови? Я вже не кажу про російську мову, яка широко використовується в побуті на сході та півдні України, в містах. Більше того, ратифікувавши Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, Україна стала однією з країн, що взяла під захист найбільшу кількість мов, які використовуються національними меншинами, що проживають в Україні. До списку цих мов українською стороною при ратифікації була включена й російська мова, хоча особисто в мене викликає сумнів той факт, що російська мова потребує захисту на території України. Разом з тим не треба спекулювати навколо питання другої державної мови. Як показала практика — це найулюбленіший передвиборний трюк кандидатів, які налаштовані на голоси Сходу України. А практика показала, що ці гасла ними й залишаються, згадати хоча б вибори президента України 1994 і 1999 років і декларування необхідності другої державної мови з боку кандидата Кучми. Чи втілив він ці гасла в життя, ставши президентом? Питання риторичне. У той же час всеукраїнським переписом населення у 2001 році було встановлено, що 67,6% населення України визнає рідною мовою українську, а отже, проблеми щодо потреби суспільства в другій державній мові на порядку денному не стоїть.

Незважаючи на це, ми не заперечуємо потреби вивчення в певному обсязі російської мови, крім того, Президент Ющенко неодноразово заявляв, що при його керівництві не буде закрито жодної російської школи. Хоча всім нам зрозуміло, що українська влада повинна піклуватися про розвиток української мови на своїй території, адже крім неї цього ніхто не робитиме. Це ж робить і російська влада, сприяючи всебічному розвитку своєї державної мови. А щоб у цьому питанні поставити остаточну крапку, наведу слова нинішнього російського посла: «Знаємо й те, що головна мова тут — українська. Це є питання національної безпеки». Важко тут ще щось додати.

Міф V. Президент Ющенко закриє кордони з Російською Федерацією.

Спростовуючи цей міф, хочеться нагадати про нещодавно затверджені російським керівництвом зміни до Угоди про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації, згідно з якими наші громадяни звільняються від реєстрації за місцем їхнього перебування в Росії протягом 90 днів. До речі, такі ж правила діють і в Україні щодо російських громадян. Вважаю, після таких позитивних дій російської сторони щодо українських громадян говорити про проблему кордонів немає особливого сенсу.

Разом з тим, серйозною проблемою залишається запровадження подвійного громадянства, що також стало предметом спекуляцій під час виборчої кампанії з боку кандидата Януковича. Безперечно, це була лише популістська заява.

Враховувати також потрібно міжнародно-правову практику, відповідно до якої більшість держав світу уникають у своєму законодавстві можливості запровадження подвійного громадянства. Хоча останнім часом спостерігається деяка лібералізація щодо питання подвійного громадянства. Так, згідно з Європейською конвенцією про громадянство 1997 року, держава-учасниця дозволяє громадянам автоматично набувати громадянство іншої держави лише у двох випадках: при одруженні, дітям — при народженні.

Якщо перейти від суто популістських закликів про запровадження подвійного громадянства до дійсно важливих для наших обопільних інтересів питань перетоку робочої сили, ми, звісно, пересвідчимося, що можна зробити багато корисного для наших громадян. Але необхідно рішуче відмовитись від політичних спекуляцій, бо потреби з обох сторін у вирішенні цих завдань є. Росія, як відомо, має проблеми в деяких регіонах із нестачею кваліфікованої робочої сили. Україна ж, натомість, відчуває перенасичення фахівців різних категорій, особливо в депресивних районах.

Росія не проти вирішення цієї проблеми по максимуму, а саме — запровадивши подвійне громадянство. Хоча всі розуміють, що проблеми з робочою силою можна вирішити набагато простіше. І тут ще раз згадується мало не блискавичне прийняття рішення про 90-денний термін реєстрації в Росії для громадян України. Отож, давайте сідати й вирішувати проблеми спрощення умов найму на роботу, соціальної захищеності такого контингенту працюючих у Росії, інші споріднені проблеми.

VI. Помаранчева революція.

Можливо, комусь і хотілося б назвати помаранчеву революцію не більше ніж міфом, але навіть байдужі погодяться — це була реальність, причому реальність, що сколихнула увесь світ.

У той же час сьогодні можна почути про можливий експорт помаранчевої революції в сусідні країни. Згадаймо, хто став політтехнологом помаранчевої революції — ним став український народ, який втомився терпіти над собою знущання з боку режиму та брутальне нехтування його волі і прав. Отже, про повторення чогось подібного в іншій країні можна говорити тільки в тому разі, якщо влада ставитиметься так само брутально до свого народу, якщо народ це не влаштовуватиме і нарешті — якщо народ буде готовий до подібних перетворень.

Утім, події народного піднесення, які відбулися в Україні, неодмінно матимуть свій вплив, зокрема й на громадян сусідніх країн, у першу чергу — щодо питання посилення громадського контролю за діяльністю влади. І від цього нікуди не дінешся — такі закони демократії.

Не можна також залишити поза увагою і дії окремих українських політиків, які під час помаранчевої революції продукували ідеї сепаратизму, що за українським Кримінальним кодексом є злочином. Проблема єдності й соборності є делікатною для кожної держави, а тому ми очікуємо, що російська сторона не підтримуватиме будь-які прояви сепаратизму в Україні, особливо що стосується виступів з боку російських високих посадовців.

Здається, міфи українсько-російських взаємин розвінчано. Залишився останній — про відносини «старшого брата» і «молодшої сестри». Переконаний, що ці відносини вже давно переросли у взаємини двох партнерів, які виховувалися в одній родині. Візит Президента України В.Ющенка до Москви це підтвердив і, здається, переконав у цьому навіть найзавзятіших скептиків.

Нова доба взаємин двох незалежних стратегічних партнерів — України та Російської Федерації — почала свій відлік, але вже точно без міфів і, звичайно ж, за умов реальних дружніх відносин.

Борис ТАРАСЮК

Євген СВЕРСТЮК:"Це Божий дар, що у нас є національний лідер, якого люблять"


Я вважаю, те, що сталося в листопаді, це великими днями в історії України. Це такі ж великі події як 1648 рік, як 1917 рік. Це великі дні національного вибуху, національного пробудження", - каже Євген Сверстюк в інтерв’ ю "Громадському радіо".
- У п´ятницю  (26 грудня) лідерові Народного Руху України, дисиденту радянських часів Вячеславу Чорноволу виповнилося б 67 років. Один із найвідоміших українських політиків загинув п’ять років тому в автокатастрофі. За версією Міністерства внутрішніх справ України трапилась випадкова дорожньо-транспортна пригода. Соратники та однодумці Чорновола вважають його загибель політичним вбивством.
 Пане Євгене, ви були одним із побратимів В’ячеслава Чорновола. Якби він зараз був би живий, на вашу думку, де він би був підчас помаранчевої революції? 
Євген Сверстюк: Я думаю навіть питання такого немає! Славко Чорновіл завжди був з національним прапором, завжди його високо тримав, жив одною ідеєю і саме тому він був визначною постаттю, тому, що він всі сили віддавав служінню Україні. Отже питання про те „де він був би”, очевидно, не може бути. Що стосується якихось партійних перипетій, це завжди окреме, вузьке і малоістотне питання для таких людей як Чорновіл. Я думаю що він був дуже видатним журналістом, сміливим і правдивим, а що стосується політика. Він не проходив політичної школи і як політик він допускав якісь проби і помилки, це справа істориків оцінювати. Я ніколи не був в цьому „ політичному котлі”, він навіть на мене деякий час ображався, навіть не ображався, а казав що його часом брало зло „що Євгена тут немає”. Але десь приблизно за місяць до цієї трагічної смерті він був на моєму вечері і він виявив дивне розуміння моєї позиції і таким чином засвідчив єдність і повну солідарність.  
- Опоненти Вячеслава Чорновола закидали йому за декілька років до його трагічної загибелі, що він, мовляв, іде на поступки владі, зокрема Леоніду Кучмі, мовляв, поступок дуже багато і Вячеслав Чорновіл міг би поводитись більш жорстко, ви згодні з такою позицією?
Євген Сверстюк: Знаєте, з боку, за чаєм завжди легше вирішувати проблеми, ніж в боротьбі де треба, з одного боку, мати якусь активну позицію і певний вплив, з другого боку треба дистанціюватися. Кучма не завжди був однозначним. В його кар’єрі є моменти піднесення і спаду. Його катастрофічний спад припадає на той час, коли він звільнив Кабінет міністрів на чолі з Ющенком, власне змінив своє оточення і коли почався союз з людьми типу Медведчука, Януковича.  
- Пане Євгене, я що маю на увазі: деякі люди зараз пригадують висловлення ще одного соратника Вячеслава Чорновола, відомого українського поета Дмитра Павличка, який свого часу, дуже давно, казав так „головне аби Україна була незалежною, нехай вона буде комуністичною, ще якою – аби незалежною, інше все вирішиться”. Опоненти такої точки зору насправді стверджують, що ці слова показали свою недоречність – однієї незалежності, гімну, прапору – цього обмаль, треба справді Україну будувати щоб людям краще було жити, тоді б не виникало питань буде вона незалежною чи ні? Ви згодні з такою позицією? 
Євген Сверстюк: Я не згоден по- перше з тим, що це соратники.  
- Однодумці, скажімо так. 
Євген Сверстюк: І навіть не однодумці. Все ж таки це зовсім різні справи – займати офіційну, постійно високу, позицію при комуністичному режимі і сидіти в концтаборах і бути приреченим. 
- Але ж сама точка зору, навіть не важливо хто сказав. 
Євген Сверстюк: Якщо говорити про те якою Україна буде і якою Україна була, я думаю що в цьому формулюванні є певний нонсенс. Якщо Україна є комуністичною, вона є залежною, все ж таки українські комуністи це завжди провінція і тільки провінція російської метрополії. І навіть зараз, коли ніякої потреби немає.... Ось дивиться: Зюганов це ніхто, і все ж таки Симоненко біжить за ним як хвостик. Так що це нонсенс про незалежність комуністичної України. А друге... У нас завжди в ті тяжкі роки коли не видно було кінця. Ставились програми-мінімум і це була одна з програм-мінімумів, на той час вона була напівлегальною – про більшу незалежність комуністичної України, бо виступати проти комуністичної України це було свідомо йти на загибель, а виступати як незалежній, це майже на рівні трактату Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація”. Отже, в межах цієї дискусії можна було відстоювати себе і якщо ти добре відстоюєш себе, ти можеш стати особистістю, тому що ти на повну силу борешся за певні принципи, яких немає, за певні закони, яких немає, за виконання закону, який держава не виконує, за виконання зобов’язань... Отже, в той час це була програма мінімальна і цілком ясно, що багато хто підтримував цю думку, але тоді коли стала мова про справжню незалежність, то питання про абсолютну, збанкрутілу комуністичну систему не могло бути, тому що вона не тільки політично збанкрутіла, вона морально збанкрутіла.  
-Пане Євгене, один з кандидатів на пост президента, Віктор Янукович, штаб якого очолює син Вячеслава Чорновола, Тарас Чорновіл, цими днями заявив, я цитую дослівно : „ Я буду продолжать дело Вячеслава Чорновола, очень похожие идеи разрабатывал один из отцов-основателей государства. Ему не было суждено завершить дело своей жизни, значит, это должны сделать мы – новая команда украинских политиков несвязанных с интересами старой власти”. На вашу думку, чи справді ідеї Чорновола співпадають з тими ідеями які зараз висловлює і сповідує цей кандидат? 
Євген Сверстюк: Мені не зрозуміло – на що ви мені ставите таке питання? Просто навіть не зручно. Знаєте, коли вам чоловік бреше, ви будете його вислухувати до кінця чи ні?  
- Ну це позиція Віктора Януковича, він має на неї право. 
Євген Сверстюк: Що значить позиція? Це чоловік який абсолютно змінює позицію протягом одного тижня, який раптом зі ставленика влади стає в опозицію до тієї ж самої влади і при тому він одночасно заявляє про те, що він є головою Кабінету міністрів, тобто тією владою – він є опозицією до самого себе. Що стосується ідей, то це блюзнірство про „продовження”. Він виступає  як самий звичайний низький і мізерний слуга Кремля, зокрема на тій фотографії де вони у поклоні як у „Ревізорі” стоять. 
- Можливо це тільки кадр один такий. Просто фотограф спіймав момент, коли Кучма, Медведчук і Янукович сідали на канапу перед початком переговорів із Путіним... 
Євген Сверстюк: Ні, це не кадр, це є позиція. 
- Пане Євгене, ви могли б прокоментувати нинішню політичну діяльність синів Вячеслава Чорновола – Тараса та Андрія?  
Євген Сверстюк: Я не знаю, чи варто коментувати цю діяльність і назвати це діяльністю. Я думаю що... Власне, я не знаю жодного з них як людину, але я знаю одну таку велику істину – якщо людина віддається брехні, її покидає розум і талант. Я не знаю, чи там був талант, трошки розуму – може, але я маю дуже великій сумнів чи це є розум коли чоловік який не є школярем, а який є народним депутатом, депутатом Верховної Ради думає, що він вибирає між особами, адже нині навіть кожний школяр який побував на Майдані, розуміє, що він вибирає між любов’ю і брехнею з ненавистю. 
- Пане Євгене, от кілька знаменитих українських дисидентів – ви, Вячеслав Чорновіл, Степан Хмара, Левко Лук’яненко... настала незалежність, якої ви так прагнули багато років жертвуючи своїм здоров’ям, ризикуючи своїм життям і вже в 1991 році, під час перших виборів президента в незалежній Україні, двоє з лідерів цього руху – В’ячеслав Чорновіл і Левко Лук’яненко обидва висунулись кандидатами, чи не почався вже тоді розкол і не було це однією з причин того, що і досі в Україні нема єдності серед демократичних сил? 
Євген Сверстюк: Ні, я би не назвав це розколом, це не був розкол. Просто ці люди не були готові до політичного життя, люди які не були на висоті тієї заявки яку вони зробили, вони не доросли до того, тому вони поділилися, вони вважали, що це можна робити. 
- Але ж переміг Кравчук! 
Євген Сверстюк: Звичайно. Якщо б була елементарна політична обдарованість то треба було робити так, як робить Віктор Андрійович на протязі багатьох років – він же єднає людей абсолютно непоєднальних, з боку люди сміються, але він їх якось об’єднує. А тут два однодумці і вони обидва висувають себе в президенти! Це не серйозно було.  
- Пане Євгене, скажіть будь-ласка, власне дисидентами були не тільки люди із Західної України, були і зі Сходу, чи була тоді в концтаборах хоча б якась мова про розкол України, про Схід-Захід, про роз’єднання однієї держави?  
Євген Сверстюк: Знаєте, цю ідею про Схід-Захід нам нав’язали російські спецслужби і ми її повторюємо, нам її підкинули. Цього питання ніколи не існувало. 
- Ви не пам’ятаєте за свій час такого? 
Євген Сверстюк: Ні, я вам скажу про просто дивовижне явище, коли ми сразу стали братами, навіть не домовляючись – я з Волині, Дзюба з Донецька, Світличний з Луганщини і ми зразу брати, немає ніякого розділення! 
- Василь Стус, здається, закінчив університет у Донецьку? 
Євген Сверстюк: Так! І жив там і ніколи не стояло питання хто звідки. Отже, це питання абсолютно штучне і абсолютно фальшиве. Хоч в нас досвід був зовсім різний, але питання про.... Ми вважали навіть нижче інтелектуального рівня ставити питання про регіон з якого ти прийшов.  
-Ще одне питання. Скажіть будь-ласка, тоді ви були в опозиції до радянського режиму, зараз теж є опозиція, як ви її оцінюєте – наскільки вона сильна, ця опозиція, наскільки вона може змінити цю владу? Чи виправдає вона надії тих людей які стояли на Майдані? 
Євген Сверстюк: Про виправдання надій і опозицію – життя є життя. Я таки вважаю, що те, що сталося в листопаді - це великі дні в історії України, це такі ж великі дні як 1648 рік, як 1917 рік – це великі дні національного вибуху, національного пробудження і я думаю, що щось тут є і містичне, тут недаром говорять, що Майдан перетворюється в храм. Є щось набагато глибше, але це Божий дар, що у нас є національний лідер якого люблять, який є абсолютним лідер для народу, адже ніколи цього не було.

 

Як перетворити противника на прихильника НАТО?


  Пропонуємо до вашої уваги інтерв’ю з першим  міністром  оборони України, послом  з особливих доручень,  заступником Голови Комісії з питань національної безпеки і оборони при ЦП НРУ Костянтином  МОРОЗОВИМ,  яке він любязно погодився опублікувати на сайті НРУ.
— Чи висловлювали своє занепокоєння представники НАТО з приводу останньої кризи в Україні?
— Жодних занепокоєнь ніхто не висловлював. Не лише тому, що це внутрішнє питання України. У НАТО вважають керівництво України здатним вирішити власні проблеми на демократичних засадах. Однак головним є те, що на день початку цих консультацій уже було відомо про призначення прем’єр- міністра, про те, що триває робота з формування уряду. Тому про жодне занепокоєння не могло йтися.
— Українська делегація обговорювала в Брюсселі питання низького рівня підтримки нашої інтеграції до НАТО? Які рекомендації з цього приводу надали представники Альянсу?
— Україна і без експертів НАТО занепокоєна станом підтримки євроатлантичної інтеграції. Ми усвідомлюємо, що це одна з найважливіших ланок, яка визначатиме нашу готовність. Звичайно, хоч як би ми виконували наші зобов’язання, хоч як би ми ефективно досягали критеріїв, без суспільної підтримки ця робота нічого не вартуватиме. Тому в МЗС України розроблено програму «оживлення» інформаційної роботи із залученням фахівців посольств (у тому числі тих, які представляють країни-члени НАТО), із залученням фахівців неурядових організацій...
— Вам не здається ця робота нереалістичною з огляду на те, що в значної частини населення дуже давно вкоренився певний набір стереотипів, які, здається, вже ніхто не знищить?
— Ці стереотипи є наслідком відсутності інформації про організацію. Будь-яка реальна інформація про реальний стан справ у НАТО є позитивним фактором формування громадської думки, оскільки немає жодних негативних прикладів, які б можна було використовувати як фактор формування негативної думки. НАТО не є агресивним блоком, НАТО реформується і перетворюється із військово-політичного союзу в політико-військовий, який не є загрозливим. Якщо ця інформація буде доведена до відома суспільства, то відсоток негативної оцінки щодо інтеграційної політики України стане набагато меншим.
— НАТО не відлякує той факт, що в Україні відсутня консолідація щодо інтеграції не лише в суспільстві, але й у політикумі? Дуже багато політичних сил і доволі впливових виступають саме проти вступу України до Альянсу...
— Цей факт не може відлякувати, тому що такі сили не є потужними. Деякі з таких політичних сил не виступають категорично проти, вони просто не є поінформованими.
— Гадаєте, політиків також вдасться переконати?
— Безумовно. І є багато таких прикладів, коли політики, отримуючи більше інформації, стають, якщо не одразу прибічниками, то принаймні зменшують свою агресивність.
— Деякі українські дипломати заявляють, що Україна вже наступного року подасть заявку на вступ до НАТО?
— Тут треба внести ясність. На відміну від ЄС, до НАТО заявку не подають. Якщо до ЄС подають заявку, а потім досягають критеріїв, то в НАТО спочатку досягають критеріїв, виконують спільні плани, потім починається процес переговорів про приєднання (після відповідної їхньої оцінки), їхнім завершенням є підписання протоколу про приєднання. Цей протокол про приєднання і є формальною заявкою країни, котра готова на себе взяти союзницькі зобов’язання.
— Чи порушувалося під час переговорів «російське питання» — зокрема, питання можливої реакції на приєднання України до НАТО? Недавно міністр оборони Росії Сергій Іванов заявив, що відносини Києва та Москви будуть переглянуті у тому разі, якщо Україна вступить до Альянсу...
— Але він не сказав, в який бік відбудеться перегляд цих відносин. Упевнений, коли Україна стане членом міжнародної організації безпеки, то і українсько-російські відносини стануть набагато кращими, більш авторитетними. Росія як члена Ради євроатлантичного співробітництва, як важливий партнер Альянсу поглиблює свої стосунки із цією організацією. Україна в цьому контексті є також активним членом РЄАП, і тут жодних протиріч не існує.
— І все-таки чи піднімалося питання можливої реакції Росії на вступ до НАТО України?
— А ця реакція вже є позитивною. Представники РФ уже неодноразово висловлювали позицію, що приєднання чи неприєднання до НАТО є суверенним правом України.

Чи можливо завозити ядерну зброю в Україну?

     Росія в “базових угодах по ЧФ” взяла на себе зобов’язання не мати ядерної зброї на території України, але чи присутня в цій та подібних політичних деклараціях будь - яка гарантія для національної безпеки України, треба дуже ретельно розбиратися. Перш за все, зобов’язання “не утримувати ядерну зброю на території України” зовсім не означає, що МО РФ зняло її з озброєння ЧФ.  ЧФ РФ як оперативно-стратегічне об’єднання Збройних Сил РФ безумовно продовжує експлуатувати ядерну зброю, лише після розвалу СРСР в цьому питанні виникли нові обставини, пов’язані з базуванням основних його сил на території України - держави яка набула без’ядерного статусу. По-друге,  в разі воєнного конфлікту РФ з третьою країною її офіційні погляди на застосування ядерної зброї навіть першою будуть , як видається,  принципово відрізнятися від наших політичних зобов’язань.
      Щоб адекватно оцінити загрозу нашій безпеці від ядерної зброї РФ, треба мати на увазі, що до системи ядерного озброєння сучасного флоту, окрім саме ядерних боєприпасів, відносяться: - спеціально обладнані носії ядерної зброї; - комплекси зберігання та контролю за ядерними зарядами, системи блокування від несанкціонованого її застосування та підготовки зарядів до бойового застосування; - ядерно-технічні бази, на яких ядерні боєприпаси зберігаються, проводиться їх регламентне обслуговування, виконується подача на носії, стиковка з ракетами і торпедами та погрузла. Крім того, існує спеціальна служба при штабі флоту, яка обслуговує кодо-блокуючі пристрої, за допомогою яких унеможливлюється несанкціоноване застосування ядерної зброї; - відповідні управління та відділи до компетенції яких відноситься експлуатація ядерної зброї на флоті в цілому; - особовий склад який безпосередньо обслуговує і застосовує ядерну зброю. Оце все разом і є ядерний комплекс Чорноморського флоту Російської Федерації, і, навіть, якщо на нашій території і відсутні ядерні боєприпаси, усі інші складові, безумовно, базуються в Криму, і є об’єктами особливої уваги інших держав.
       Для того, щоб такий комплекс міг взаємоузгоджено запрацювати в період воєнної загрози, він має ще в мирний час бути підготовленим не тільки теоретично а й практично. Тому курсами бойової підготовки для сил флоту, які експлуатують ядерну зброю передбачені навчання і тренування,  для чого існують учбові полігони і боєприпаси. І вся ця діяльність здійснюється  флотом незалежно від того, утримує МО РФ на території України ядерні боєприпаси чи ні!
       Тому зрозуміло, що безпека  не посилюється в залежності від того, де буде находитися склад ядерної зброї -   в Криму чи в Краснодарському краї? Для МО РФ в плані подолання відстані при доставці бойових блоків на носії різниця - Крим чи Краснодар незначна, - часу потрібно майже однаково, але проблем зі зберіганням на своїй території значно менше. Сьогодні не є таємницею, що в радянські часи ЧФ зберігав ядерну зброю в Феодосії-13 і вона транспортувалась в частини флоту через половину Криму. Для України також різниці майже немає, якщо при виникненні ядерного конфлікту РФ з будь - якою іншою державою, нею  буде нищитись флот,  як ядерний об’єкт. Адже  тоді не буде мати значення, має Росія  зобов’язання перед Україною не утримувати ядерну зброю на її території чи ні.
      Таким чином,  включення до “базових угод по ЧФ” вимоги що “РФ не утримує ядерну зброю на території України” є “декларацією для майданів” і, фактично, не посилює нашу безпеку.
       В 1992 році українська сторона ситуацію  навколо тактичної ядерної зброї ЧФ не контролювала  взагалі, тому питання її чисельності  і підтвердження факту вивезення  з України залишалися не підвладними уряду і не вивчалися після врегулювання питання ЧФ. В 1993 році Україна мала незначну інформацію з цього питання, але вона  не мала   якогось підтвердження. Були підстави вважати, що під час вирішення долі ЧФ ще в  1992 році тактичну ядерну зброю дійсно було вивезено з території України. Зроблено це було по-перше, щоб її потім не викупати в разі,  якщо Україна переможе в протистоянні за ЧФ, а по-друге в зв’язку з розвалом ЧФ, який опинився в епіцентрі політичної кризи. До речі, коли ситуацію з ЧФ було розв’язано, Україні жодної копійки за ядерну зброю, вивезену з України взагалі, так і не повернули, забули.
       Як відомо, 83,7% Чорноморського флоту, талантами наших попередніх президентів Україна втратила. Після завершення його розподілу, РФ почала блокувати законні намагання України організувати контроль озброєнь ЧФ РФ, зокрема ядерної зброї. Ще тоді у експертів з флотських питань виникли підозри, що відпрацьовується план реформування ЧФ РФ в напрямку його переозброєння. Згодом підтвердилося нарощування його ударної спроможності, що співпадало з заявами політиків про їх рішучість в відстоюванні Південно-Західного напрямку своєї стратегії і політики. Тому логічно і зараз допустити, що , не маючи альтернативи, РФ могла знову повернутися до нарощування ядерного компоненту ЧФ РФ.
      Тут доречно відмітити, що зобов’язання “не утримання тактичної ядерної зброї на носіях” РФ має перед США згідно з угодами ще з радянських часів. А що ж стосується утримання ядерної зброї в сховищах на території України, то тут фактично РФ  не має жодних зобов’язань ні перед ким, зокрема і перед Україною. Щодо України, яка прийняла на себе статус “без’ядерної держави”, то виникають проблеми іншого плану, оскільки як суверенна держава ми зобов’язались не мати і не розміщувати на своїй території ядерної зброї взагалі, забезпечення цих зобов’язань є завданням уряду України.

Чи можливо завозити ядерну зброю в Україну?
       Контроль за перевезеннями на ЧФ РФ нами втрачено з 2000 року. Порядок перетинання державного кордону України кораблями та суднами ЧФ РФ, які дислокуються на території України, встановлений Постановою КМУ від 24.01.2000р. №120 є “спрощеним”. Всупереч законодавству, цей порядок є повідомним, а не дозвільним, що унеможливило українським контролюючим органам здійсьнювати контроль за кораблями і суднами ЧФ РФ, з наступних причин:
- на російську сторону не покладено зобов´язання надавати українській стороні інформацію стосовно поіменного переліку кораблів і суден ЧФ РФ, які дислокуються на території України згідно з базовими угодами по ЧФ РФ від 28.05.1997р. Це надає їй можливість, без дозволю з української сторони, зараховувати кораблі та судна Новоросійської ВМБ до складу сил ЧФ РФ в Україні і навпаки;
- російською стороною одностороннє трактується, що “кораблі і судна ЧФ РФ перетинають державний кордон України тільки у разі, якщо вони не виконують завдання, пов´язані з повсякденною діяльністю флоту”. Тобто перетинання кордону, за таким трактуванням, буде мати місце тільки в разі війни?! Адже всі інші виходи кораблів і суден ЧФ РФ за межі територіального моря України та їх повернення, як виявляється,  не є перетинанням державного кордону України;
- незважаючи на намагання української сторони врегулювати це питання, російська сторона,  демонструючи неповагу до позиції України, продовжує самостійно визначати, які завдання кораблів і суден ЧФ РФ пов´язані з повсякденною діяльністю флоту і трактує цю тезу виключно на свій розсуд;
- теоретично українська сторона може здійснювати прикордонний та митний контроль при перетинанні державного кордону України кораблями і суднами ЧФ РФ тільки у разі надходження відповідної заявки від ЧФ РФ.
         Через таке різне розуміння сторонами зазначеного порядку перетинання державного кордону України неодноразово виникали конфліктні ситуації в основному з таких причин:
- російська сторона вважає, що цим спрощеним порядком можуть користуватися всі кораблі і судна ЧФ РФ, а не тільки ті, що дислокуються на території України. Українська сторона вважає, що кораблі та судна, які не дислокуються на території України, повинні користуватися іншим порядком перетинання державного кордону України, який встановлений Постановою КМУ від 16.05.1996р. №529 для іноземних військових кораблів;
- російська сторона вважає, що переходи кораблів і суден ЧФ РФ між Севастополем і Новоросійськом, Феодосією і Новоросійськом, а також використання території України усіма російськими силами на Чорному морі - це дозволена урядом України повсякденна діяльність флоту.
        Саме тому,  контр-адмірал Троян О.В. в Новоросійську в 02.00 23.03.2005р. завантажив на ВДК “М.Фільченков” роту (142 чоловіка і 28 одиниць бойової техніки) 382 окремого батальону морської піхоти,  який базується на території Російської Федерації (м. Темрюк) і, перейшовши в територіальні води України 23.02.2005 року о 07.55, розпочав висадку десанту на територію Криму в районі гори Опук.
         Але ж, крім вищенаведених, є й інші випадки незаконного перетинання  державного кордону України кораблями ЧФ РФ, які не приписані до Севастополя: - мтщ „В. Пікуль" незаконно перебував в Севастополі з 29.08.2002р до 18.07.2003р., з 06.03.2004р. до 30.03.2004р., з 07.07.2004р. до 15.08.2004 р.; мпк „Поворіно"  незаконно перебував на території України з 07.07.2004 р до 30.07.2004р., і з 11.02.2005р. – по сьогоднішній день.
       Ці кораблі не належать до угруповання ЧФ РФ, що базується в Україні, ними незаконно використано “спрощений порядок перетинання державного кордону України”.
       Таким непродуманим рішенням уряду України ми створили “відкритий кордон” для Збройних сил РФ. Десантні кораблі ЧФ РФ постійно курсують між Новоросійськом і Севастополем і ніякого контролю за вантажами, які ними перевозяться не існує взагалі.
      В таких умовах з РФ в Україну можливо завести все,  і в любій кількості, та й ядерну зброю також. Аналогічне становище ми маємо і з повітряним простором. Оскільки РФ має літаки, які призначені для транспортування ядерної зброї в контейнерах, то доставка бойових зарядів для ЧФ силами ВПС в найкоротший термін також не проблема.
      “Відкритий кордон”, що унеможливив контроль за перевезеннями для ЧФ РФ, в сукупності з рішеннями командування МО РФ по збільшенню кількості носіїв ядерної зброї в Севастополі в два рази та одночасним унеможливленням для української сторони перевірок озброєння та розвідувального обладнання на літаках та кораблях ЧФ РФ, перетворили підозру у впевненість що “ядерний комплекс ЧФ РФ на території України функціонує”. Враховуючи, що в авіаційних гарнізонах ЧФ РФ введено особливий режим допуску, який з радянських часів супроводжує ядерні об’єкти, в чому переконалась офіційна делегація МЗС України, сумнівів щодо зазначеної проблеми, думаю, не залишилось!

Верифікація
       Так де ж проходить межа дозволеного в “базових угодах”, що може собі дозволити ЧФ РФ, а що є порушенням. Без сумніву всі компоненти ядерного комплексу, в сукупності чи  в роздріб є загрозою для України!
      Отже, підтримання готовності носіїв, спеціальних об’єктів і служб флоту до прийняття і використання ядерних зарядів з території України, є порушенням базових угод по ЧФ РФ і статусу України як без’ядерної держави і підлягає контролю.
      Проведення перевірок ЧФ ініційовано МЗС України ще у 2000 році для проведення першої (і останньої) перевірки  літаків СУ-24 під час їх перебазування на територію